ромайнуло? Постарів лише він, чаклунка Марта з темноволосого лукавого дівчиська перетворилася на поважну повновиду господиню. Зморшки ледь торкнули її обличчя, підкреслили усмішку, пролягли тонкими лініями на чолі. Зморшки їй личили – і ті, що в кутиках вуст, і ті, що між бровами. Раніше вони з’являлися, коли вона сердилася або усміхалася. Нерідко вона вдавано супилася, ховаючи усмішку, як у день їхнього із Сильвестром Григоровичем весілля, коли містечко замело снігом і люди й коні грузнули у величезних кучугурах дорогою до церкви.
Повернувшись думками зі спогадів, він зрозумів, що у кухні лишився сам – господиня розчинилась за дверима, у сутінках коридору. Миска, накрита рушником, досі стояла посеред столу – чекала свого часу. Щось таємниче оживало на її дні, здіймалося і множилося. Марта з’явилася так само несподівано, як і зникла. Усміхнулася, поставила на стілець кошик з яйцями. Зблиснула ножем, зірвала з миски рушник жестом ілюзіоніста. Він не здивувався б, якби звідти вистрибнув кролик, хоч Марта, найімовірніше, начаклувала б чогось страшнішого.
– Не знудився? – насмішкувато запитала. І, не очікуючи на відповідь, додала: – Сильвестр Григорович стомився чекати за шахівницею.
І було незрозуміло – говорить вона про сьогоднішній день і його дивну появу на кухні чи має на увазі розслідування, на час якого Тарас Адамович змушений був перервати листування з одним зі своїх давніх шахових партнерів. «З Мартою нічого до кінця зрозуміти неможливо» – часто повторював її чоловік.
Тарас Адамович скосив погляд на кошик, зітхнув. Чому він тут? Хіба не краще було б сховатися від розмов, що відволікали, десь у саду. Подивитися, як падає з неба перший лапатий сніг, ковтнути чогось гарячого, з ароматом трав, упорядкувати думки. Натомість він лишився сидіти у кухні, де господиня замішувала тісто.
– Тісто живе, – говорила вона йому колись, – оживає під руками, рухається, слухає, вбирає думки, всотує слова. Над тістом не можна лаятися.
Певно, і думати про лихе над тістом не можна. То, мабуть, він і справді дарма тут сидить – насичує майбутній маковий пиріг лихими передчуттями?
– Цок! – проказало яйце, розколюючись над мискою. Марта узяла друге, вдарила по ньому ножем. Розвела дві половинки, витрушуючи золотий жовток, відклала шкаралупу та майже відразу вихопила з кошика наступне. Він дивився, як вона розбиває яйця, і думав, що, певно, доведеться повертатися туди, звідки приїхав. Кілька днів тому він закінчив розслідування – знайшов зниклу балерину, сестру Міри. У цей будинок вони приїхали разом: сестри Томашевич та колишній слідчий Київської міської поліції Тарас Адамович Галушко. Він знов ковзнув поглядом у бік господині. Це вона, Марта, дала Мірі його адресу. Це її він має тепер звинувачувати у втручанні у розмірений ритм його життя в будинку посеред яблуневого саду?
– Можеш розповідати, – доброзичливо запропонувала жінка.
– Що розповідати?
– Чого сидиш у кутку, як хмара. Хіба ти не мав зустрітися з другом?
Мав. У Фастові, окрім Сильвестра Григоровича, жив ще один давній знайомий Тараса Адамовича – колишній начальник розшукової частини Київської міської поліції Георгій Михайлович Рудий. Марта знала, що він був у нього. То чого ж запитує?
Вона нахилилася, демонстративно вигинаючи стан, десь зі споду шафи вийняла ківш, струсила ним у повітрі. Певно, так зима струшує сніг із хмари, як от зараз ця зеленоока викрадачка спокою трусила борошно у свою миску, де оживало тісто.
– Що він сказав? – запитала вона.
– Що має справу для мене. А ще – що я маю поговорити з Мірою. Запитати, чи не погодиться вона й надалі працювати секретаркою.
– Я відповідаю за цих дівчат, – повільно проказала вона, зупинивши погляд на ньому, – їхній матері обіцяла!
Він мовчав. Вона відставила ківш із борошном, занурила руки у миску. Тонкі зап’ястя. Дивно, що вони лишилися такими самими тонкими, як у юності, коли він бачив її посеред бруківки київської вулички. Марта, не дивлячись на нього, запитала:
– Лиха справа?
Він втупився поглядом у миску:
– Лиха, – зірвалося з його вуст луною.
Він не знав, яке відчуття змушувало його так говорити. Георгій Рудий попередив, що розповість про справу лише після того, як Тарас Адамович погодиться вислухати його.
– Ти не зможеш відмовитися від розслідування, коли дізнаєшся подробиці, – сказав він колишньому колезі. І дав час обміркувати рішення, поговорити з Мірою про продовження контракту. Міра погодилася.
– Вона знає, що саме ви розслідуватимете?
– Ні. Ще не встиг розповісти.
Марта говорила, не відволікаючись від роботи – вимішувала тісто, натискала на нього руками, прокручувала миску. Врешті лишилася задоволена результатом, сховала
