удавки, ножа, секатора. Я заходила, віталася і відразу починала працювати, – виходило щось подібне до танцю. Тому-то мене і прозвали Танцюючою Мамою. Я проробляла віртуозне па, розворот, удар по вені. Удар ногою, і все закінчувалося. За десять хвилин я була вже на іншому кінці міста. Ніяких емоцій, ніякої люті, – до одного випадку. Мені вибили око. Так мені вставили скляне. Одного разу малолітні відморозки побили мене до напівсмерті у переході і відтрахали туди, де було око. Я пролежала півроку в лікарні. За той час помер Іван. Вийшовши з лікарні, я знайшла цих покидьків і повбивала. Так почала розпускатися в моїх грудях ненависть.
Але найцікавіше те, що від того часу справи у мене пішли дуже добре. Я завжди була невибагливою, але чи то розквітла в мені ненависть, що розбудила пекучу снагу до життя, чи щось інше штовхало мене, мої дії, мої думки в правильному руслі. Помалу я почала збирати свою команду, збирати архіви на впливових людей. Так помалу розростався мій бізнес. Отож так мене доля звела з Тоцьким.
Ми стовбичили перед рожевим будинком і не знали, що робити далі. Вірніше знали: найцікавіше те, що та краля, яку Макс відідрав у задницю, починала подобатися мені, і, що б я не думав, усе крутилося біля неї. Тільки ніхто не наважувався піднятися нагору. І не те, щоб ми боялися. Зовсім інше, але думки мої зараз плавали повільно, наче ліниві риби. Тут до мене завітала думка. Я глянув на Макса. Макс блаженно мружив очі на булькатий ліхтар у синіх смугах мокрого снігу.
– Фігова зима, – сказав я.
– Так, – згодився Макс. – У тому році була краща. Ми слухали з тобою Рамштайн і пихали кльовий ґандж.
– Макс, пам'ятаєш, коли я тебе вперше привів до Мами?
Макс задумався, закурив. Сплюнув. Ознака мислі – плюнути через губу.
– А скажи, на кой хєр Мамі той ящик?
– Аби я знав… Стій… – Я звівся. Поправив волину – Нам потрібний був інший ящик. Це точно… Слухай, я розсипав там якесь барахло… З червоного ящика.
– Ну і?
Я знову задумався.
– Так. Я зібрав те барахло і висипав у смітник. У чорному пакеті. Да. Задача…
– Ну і хєр з ним, – виголосив Макс.
Ми ще трохи посиділи.
– Ну ходімо до твоєї пасії.
Ми рушили до входу. Підіймалися сходами.
– Слухай, а правда, що цей Тоцький був підаром? – запитав Макс.
– Не, – відповів я. – Він любив нюхати ті місця, де вони сиділи або бзділи.
Макс зупинився.
– Гониш.
– Мама розповідала.
Макс смачно харкнув.
– Ну казліна, – тільки й видав Макс.
І ми рушили нагору.
– Мамі потрібні картриджі, – сказав я.
– На кой хєр. Мама ще хоче, щоб ти замочив мене, – спокійно сказав Макс. – А ти як до цього. А?
Я зупинився, і вже
