як ви упустили.
– Ні, це не моє, – повторив я. – Мої на місці.
Для достовірності я простягнув їй свої руки, щоб вона розуміла, на кого нарвалася. Найшла лоха.
Дамочка подивилася і побачила руку Тоцького з золотим брюліком, а я виматюкав подумки Макса – лишати рижуху, бля, точно козел, може тільки козел. Але потік моїх думок несподівано перервався. Дамочка жбурнула частину Тоцького під ноги і заверещала, забила об дублянку руками, мов крильми курка. Отак вона стояла і кричала, хто його зна скільки. Опам'ятався Макс. Він витягнув свого кольтяру, ткнув дамочці під носа.
– Заткнись, дура! І вйобуй звідси, а не то я…
Я нахилився і став збирати решки Тоцького, думаючи, як замочити Макса, і про підара думав також. Дамочка не переставала верещати.
– Я тебе в жопу оддрючу, а твій фраєр тебе ж і розпиляє!
Ліхтарі лізуть в очі. Мені обридла ця парочка сраних мажорів. Максу, видно, теж, а швидше ґанджу покурити закортіло або по вені чорної прогнати. Він наводить шмал на пару і кричить на всю Тарасівську:
– Блядь, ану валіть звідси!
Тут мене пробиває. Я кажу Максу:
– Макс, а ти знаєш щось про любов?
Кеглі Макса так торохнули, що почули на Троєщині.
– А ти шо, підар? – говорить вкрадливо Макс.
– Ти чо, охрінів. Я тобі про вищу любов втіраю! – я йому.
– Ну ти насрав, – відповідає Макс і тягне руку за шмалом.
Мені робиться ніяково і смішно. Ще валить сніг, сиро і така хєрня, що навіть у кіно не знайдеш. Тарантіно на відгул пішов. Ага. Посцять.
– Мочи, що тягнеш. Я тільки й жду, щоб ти своїми мізками посрав!
І так пру на нього, а він стоїть, ворушить кеглями. Порожняк повний.
– А хто втірав про любов! – завівся по-новій Макс.
– Ідіот, я тобі про любов братську. Про християнську говорив.
Макс якось обм'як, присів навпочіпки, звісивши руки зі шмалом на колінах. Я схилився над ним в брунатних сутінках, з дорогим запахом парфумів та поту, що струменіли з цих двох.
– Ти чого брюлік у Тоцького з пальців не зняв? – уже спокійно запитав я.
– Я не відморозок, – тихо так, наче дитина, сказав він, і велетенські його руки затремтіли на колінах.
– Чистої води, – гнув я своє.
Посипав сірий як попіл сніг. Я сів поруч з Максом. Разом ми подивилися на парочку.
– Що з ними робити? – заворушилися кеглі у голові Макса.
– Замочити.
Мужик зомлів і повис на дамочці.
– Ні. Ми їх відпустимо. Мама нічого не говорила.
Я витягнув «берету».
– Слухай, Макс, на кой хєр ми тягнемо цей ящик? – запитав я у нього.
– Мама ж, блін, сказала… А ну розвернись сракою, – звернувся він до дамочки.
– Мама, недоумку, сказала про другий ящик, – видав я йому істину в останній інстанції.
– Еге… – він продовжував вивчати зад дамочки.
– А
