що вже знає кожний братчик і розкаже вам, коли тільки схочете. А скажіте мені, будь ласка, де зараз панна Варка?
– Панна Варка в Лебединськім монастирі.
– У черницях?
– У черницях.
У хлопця захолонуло серце, і він, весь холодіючи, спитався:
– А вам не треба чого-небудь до панни?
– Треба буде сповістити їй, що я виїжджу із цих країв на кілька років… І хотілося, щоб те зробив хтось інший, а не я.
– Дозвольте мені.
– О, будь ласка. Кращого звістовника мені і не знайти. Тільки вам треба знати, як до неї дістатися. Ви не були в монастирі?
Лундик зідхнув:
– Ні.
– Ну, то слухайте, – сказав отец Діяковський. – Монастир знаходиться в ліску, спускаючися східним краєм в западину над озерцем. Кругом його висока ограда. Але в тім розі огради, де починається озеро, росте стара верба. Коли на неї вилізти, то внизу, по той бік огради, побачите перед церквою маленьку келію. Вона на одшибі від усіх будівель. В ній живе стара, але ще дуже жвава ігуменія і з нею панна Варка. Дочці я сказав на прощання, що я до неї можу приїхати і вдень, і вночі. І що в день про мій приїзд сповістить чергова черниця, а вночі я двічі стукну до неї у вікно. Коли ви там будете – це вже, мабуть, станеться після експропріації Проня, – коли ви там будете, то спочатку добре додивітеся, аби не постукати до ігуменії.
– Гей, просимо пана отамана і пана, – спотикнувся об невідоме слово пан Підотаманчий.
Йому швидко став на допомогу отець Діяковський:
– І пана Лундика.
– Атож. Пана отамана і пана Лундика просимо до столу, – доказав уже вирівняно пан Підотаманчий.
– Ну, а чия сьогодні варта, панове товариство? – ніби не зважаючи на запросини, спитався панотець Дмитро.
– Йду, йду, – відгукнувся Деркач від свойого ліжка, де щось робив.
І тепер, вхопивши рушницю-дробовика, швидко вибіг із землянки.
Після його двері лишилися відкритими навстяж. На столі вже стояло п'ять полив'яних мисок, сповнених галушками і помащеними пряженим салом. З мисок парувало і пахло, даючи знати про заправу.
– Ну, що ж. Господи, благослови, – почулися слова, нетерпляче ждані всіма.
І всі, загуркотівши, посідали на свої місця. Панотець посадив Лундика біля себе на покуті. І Канарей, і грубий селянин, і пан Підотаманчий, і отаман, і Лундик, і одноокий їли мовчки. Але тиша була напружена. Почувалося, що кожний боїться щось промовити і нагадати про події, одбуті перед піснею, яка всіх об'єднала одним настроєм і Гордія сповнила переконанням, шо його прийняли у братчики без заперечень. І це прийняття буцім відбувалося у страшно давній час – ще тоді, коли на острові Хортиці запорожці перший раз стали їсти галушки. І що тепер про ті події всім відомо і говорити про них нерозумно. І ніхто нічим не виявив навмисно байдужості до часу, що в таких випадках буває з людьми. Тільки біля одчинених дверей обзивалися
