літнім польовим леготом, який ніби дихав, а не шептав: люби й не торкайся, дивися і не думай, і попливеш аж туди, за зелені могили, та кібці, та ліс, попливеш на хвилях щастя, які йдуть з глибини полів верхами хлібів, аби кинути мудрого за далекий обрій у степове безмежжя супокою, де думки прозорі і серце б'ється так само супокійно й тепло, як і прекрасне червневе сонце між небом і хлібами. Все, все було блаженно доброзичливе і людському серцю, й людській думці, тільки бричка, що летіла межею поміж хлібами з двома запряженими велетенськими білими кіньми, везла дикий неспокій, дику та бездумну боротьбу.
І випростала панна Варка праву руку, і зо всієї сили, на яку в ту мить була здатна, штульнула Гордія товщим кінцем пужална[27] із свого батога, який висів у неї з руки на петельці. Штульнула в губи, і він її пустив. Вона скочила з брички й впала в жито. Потім, схопившися, вибігла на межу і рушила бігти до Тернівки, поправляючи на голові брилик. А коні гналися до лісу. Гордій, замазаний кров'ю, що текла з розбитої губи на підборіддя, і тримаючися однією рукою за спинку брички, а другою за сидіння, дивився якусь мить услід панні Варці.
А далі, ніби остаточно втративши глузд, і собі плигнув з брички, яка летіла у повний кінський скік. Плигнув і якраз попав ногою у віжки, що тяглися коло коліс, ще й досі не потрапивши уплутатися в них. Коні, протягши парубка межею, а потім житом метрів з десять, оббігли коло його кружка і стали в пашні, гатячи мокрими боками і смикаючи зубами і колоски, і віжки, зачеплені за людські ноги. Цю нагоду Гордій використав в одну мить. Розмотав ноги і, вставши з землі та натягаючи до себе віжки, які не були на диво кіньми зашлапані[28], та йдучи обережно, аби не налякати тварин, спинився за бричкою.
І, держачи одною рукою віжки, оглянув себе. Весь бік був у землі і зелений від розчавленої та порваної трави. Але, хоч стегно й боліло, шкура не була здерта і сорочка навіть не висмикнулася із штанів!
– Оце так штука! Оце втяв!.. Оце тобі візита після закінчення науки і посада вчительська! – вирвалося у хлопця вголос. – Але якби я не плигнув, то коні увігналися б або в якусь кручу, або добігли б до ліса і однаково покалічилися б.
Так, розважаючися думкою, він добре почував, що плигнув з брички через ті мотиви, які чогось не зриваються словами з язика. І зробилося йому незвичайно досадно, і він, спершися на бричку, став дивитися просто в степ, не випускаючи з рук віжок. І скільки часу він простояв так, не бачачи перед собою нічого, – хто зна? Але коні, пасучися, потягли його, і він схаменувся. Вискочив на бричку, справив їх на межу і поїхав спочатку поволі, а потім пустив тюпки. Жито було таке високе, що часом било колосками по ногах, на яких трималися холоші, і досі закочені. Але він не помічав цього. І коли доїздив до царини, то побачив біля верстового стовпа панну Варку. Вона сиділа на рові уже без польового мака на грудях і дивилася в поле, ніби виглядаючи його. Коло неї Гордій припинив коні. Вона встала, підійшла до них і, взявши Азіата за вудила, сказала:
– Злазьте та йдіть
