Матвеевичу
352. Т. Г. Шевченка до Н. В. Тарновської
22 жовтня 1859. С.-Петербург
Кумасю, серце моє!
Увечері я буду у Карташевських. Ще на тім тижні обіцяно. Як матиму час, то прийду обідать, і поговоримо. А поки що прийміть, моє серденько, моя єдиная кумасю! оцей нікчемний рисунок на згадування 8 октября 1859 року.
Оставайтеся здорові.
І кум, і друг, і брат
ваш щирий
Т. Шевченко.
22 октября
1859.
353. Ф. Г. Лебединцева до Т. Г. Шевченка
22 жовтня 1859. Київ
22 октября 1859 года.
Тарас Григорович!
Нехай Вам Бог дає здоров’я, нехай віка прибавить! Спасибі Вам, що я побачив Вас і побалакав з Вами хоть трошки. А про те жалкую і досі, що не довелось мені ще раз побачиться з Вами. Прибігав я до Вас разів зо три та й ще раз довідався, як уже зовсім зібрався в дорогу – коли ж Вам ніколи, здається, й просвітку не давали, – засмикали, як жиди того пана, що до склепу закликають. Нехай буде, як сталось, а тим часом от що: чи отдали Вам мою казань, що читав я перед Вами? Не повинна, здається, пропасти, а втім, хто його зна, бо й сам я не відаю, кому її оддав. Вже останній раз прибіг я до Вас, та не застав не тільки Вас, але й Гудовських. От і вийшов я на улицю, коли дивлюсь, – сидить на стовпчику якийсь льокай. «Чий ти?» – питаю його. – «Гудовських», – каже. – «Де ж пани твої»?» – «Не знаю». – «А Тарас Григорович?» – «В гімназії». – «Будь же ласкав, – кажу йому, – оддай осю бумагу Тарасу Григоровичу, як вернеться він додому!» – Та й оддав йому ту казань. Отак було, а втім, хто його зна, може й справді казна-кому оддав. Скажіть же, будьте ласкаві, чи вона у Вас, та казань, і що Ви думаєте з нею зробить? Може, читали кому, так що люди кажуть? Мабуть, кепкують, глузують: «Це, – скаже інший, – не проповідь, а «рассказ, описание». Нехай собі що хотять кажуть, а я хоч тричі присягну, що так треба писать. Годів з п’ять я думав об сьому ділі, та й видумав, бачте, таке, що аж ченці здивувались. Нехай їх, ченців тих, діла судять.
Вибачайте, Бога ради, що змикитив трошки перед Вами, бо й досі не прислав передмови до теї казані. Якщо можете приткнуть її де-небудь, то пришлю, далебі, пришлю. Напишіть, будьте ласкаві, хоч троє словечок – велике спасибі скажу. Послав би й тепер ту передмову, так не дописана і не переписана: ніколи було і тепер дуже ніколи. Був я ще раз в Україні. Ненько рідная! Нехай тебе Господь милує! Сонце палило вдень, і місяць вночі!.. Надивився доволі на панів, попів і людей. Пани останню кров висисають, попи звичайно службу правлять, часом люльки курять, в карти грають та ще й добре випивають, а нарід бідний терпить, терпить та сльози нищечком витирає. Ніхто до його слова не промовить, ніхто йому не скаже, як то в світі Божому жить, щоб Богові вгодить і душі добро придбать. Прожив я в Корсуні неділь зо дві. Там, коли пам’ятаєте, рядом з братом моїм становий живе, так-таки хата коло хати. Як-то людей там мучать! Як вони кричать та плачуть! А становий в шляфроку по стані походжає, люльку тягне, заглядає… не скажу куди, та на ввесь рот свій репетує: «Дужче, дужче! Эх ты, бездельник!
