Доця ходила лавою поза плечі ґаздів, що писали коло довгого стола свої імена. Кожний зі взору. Грубими руками оті писарі обходили з кожного боку, відки би найліпше їм почати. Грудьми притискали так до стола, що аж скрипів. Наука йшла тихонько, лише чути було мляскання губів, як ґазди мочєли луфко в роті. А білявенька Доця заглядала до кожного, чи добре пише.
– Доцю, ня, а подивиси, як воно виглєдає?
– Ще чепірнате таке, як нечисане повісмо, ще пишіть.
І ґазда пхав олівце в рот і зачинав знов писати.
– Ану ж ко глипни на моє, бо я вже єго чешу другий вечір, аж ні груди болє. Ану читай, що я написав.
– Павло Лазиренко.
– Якурат я. Так воно там стоїть, що кождий пізнаєть?
– Хто вчений, та й кождий.
І Павло почервонів із утіхи і оглядав карточку з усіх боків.
– Ану ж ко я ще раз єго віпишу.
І нахилився і слинив олівце.
Доця якось дуже поважно ходила поза плечі ґаздів, її мама дивилася з печі і утихомиряла хлопців, аби не верещали, бо вуйки позмилюють нумера.
На лаві сидів старий Яків Яримів і з великим вдоволенням дивився на оту науку. Врешті не міг видержати, аби не заговорити. Дві години глядів із найбільшою увагою, а тепер не втерпів.
– Мой, ґазди, та лишіть трохи на завтра, таже груди вам потріскають.
Ґазди підняли голови і як пришиблені виглядали.
– Вішукав-єм вам добро, та й маєте мені подєкувати, а Доці маєте дарунок купити.
– Та хто вас на таке нараїв?
– Біда мене на це нарадила.
– Яка біда?
– Викслі.
І старий Яків став розповідати вже сотий раз, як то було.
– Та вже всі знаєте, що-м на горівку не в’єзав землю по банках, бо би ні Бог скарав. Але стара мене запхала.
– Як стара?
– Ви, мой, і молоді, і вчітåси, виджу, письма, та й нічо не знаєте. Уходить з комори та й каже: мой, старий, та же муки нема, лиш зо дві мисчині в міху. А я подумав, подумав та й гай до міста писатиси на сотку до заволічкового банку.
Прийшов я, знаєте, до того банку і кажу, що так і так: не стало хліба межи діти та й прошу, пане, вашої ласки та й Божої позичити сотку.
– Ґрунт маєш?
– Є, пане, таже без ґрунту сегодні ніхто не дасть.
– А стоїть на тобі?
– На мені.
– Табула чиста?
– Геть все чисто.
– Довги маєш?
– Та десь межи жидами є не такий-то довг, лиш струп. Та вже за цу сотку і хліба межи діти кину, і жидам рот заткаю.
– То принеси аркушок і аністрат та й підеш на посідзенє.
– Та коли прийти на то посідзенє?
– Говори до мужика, тебе на посідзенє не треба, лиш паперів.
– Вібачєйте мені, пане, бо я не порозумів, а папері аді гезди. – Та й вітєг з пахузи, та й подав. – Там, – кажу, – десь є все, бо я то докупки все складаю, всі письма. Я, видите, тому не
