у службі та й нічо їм не бракує.
– І ти зростеш у службі, аж шкіра буде пукати від того росту. Але ти, Семене, не балакай, але збирайси дєдеві нести обід. Він десь такий голодний, що му си очі за тобов продивили.
– Я мусю дєдеву палицу брати, аби від псів обгонитиси.
– А як загубиш, та й буде дєдя нас обоє бити. Та не йди простоволосий, але озми хоть дєдів капелюх.
– Тот капелюх лиш на очі паде, що не видко дороги.
– Вімий збанок та й сип борщу.
– Ви мене не вчіть кілько, бо я знаю.
– Семенку, а дивиси, аби ті пси не покусали…
Дріботів ногами по грубій верстві пороху і лишав за собою маленькі сліди, як білі квіти.
– Фіть, заки я зайду, то це сонце мене порєдно спарить. Але я собі заберу волося так, як жовнір, та й буде мені ліпше йти.
Поклав обід на дорогу і збирав волосся на верх голови, аби приложити його капелюхом і виглядати, як обстрижений жовнір. Очі сміялися, підскочив і покотився дальше. Та волосся з-під широкого капелюха зсунулося на потилицю.
– Це пустий капелюх, най-но як я си найму, та я тогди собі капелюшок…
Лише облизався. Пройшовши шмат дороги, він знов поставив обід на землю.
– Я змалюю собі велике колесо із шпицями.
Сів насеред дороги в порох і обводив довкола себе палицю, потім рисував проміні в колесі. Далі зірвався, перескочив поза обод і побіг дуже зрадуваний.
До кожних воріт закрадався, зазирав, чи нема на подвір’ю пса, і аж тоді борзенько перебігав. З одного обістя вибіг пес і пустився за ним. Семенко співорив, зверещав і сів з обідом. Палиця також впала на дорогу. Довгенько скулений сидів, чекав пса, аби кусав. Потім зважився подивити і побачив над собою чорного пса, що спокійно стояв коло нього.
– На, на, ціган, на кулеші, але не кусай, бо болить дуже, та й штроф твій ґазда буде платити. То він тобі ноги поломить за той штроф.
Щипав з платка кулеші, метав псові по куснику і сміявся, що він на воздусі хапає. Пес мав отворену морду, і він собі рот отворив.
– А ти чий, шибенику, що пси по дорогах годуєш, а в поле що понесеш?
І якась жінка гупнула його в шию.
– А-як, ви ще бийте, як пес хотів мене роздерти!
– А ти чий, такий чемний?
– Я Івана Петрового, але мама мали дитину та й слабі, а я мусю нести обід, а мене пси кусають, а ви ще б’єте…
– Ой, яке я тебе била… Куди ж ти несеш їсти?
– Дєдеві несу на лан коло ставу.
– Іди зо мнов, бідо, бо я також несу туди обід.
Пішли разом.
– А хто обід варив?
– Мама варила, бо я ще не вмію, а Марія і Катерина ще менші від мене.
– Та не слаба мама?
– Чому не слабі, так си кочєють по землі, так стогнуть, що аж! Але я за них робю…
– Ото ти робітник!
– Ви не знаєте та й говорите пусте. Ану запитайтеси мами, який я розумний! Я оченаш знаю цілий…
Жінка
