пательня вже й сама відсунулась від мене далі, аби розгледіти, чи я кепкую з нього, а чи недоумкувата насправді. – Тди штуки зелених – це той мінімум, за котдий ви можете отдимати почесне звання кандидата філологічних наук…
– Ага… Добре… Дякую… За увагу… За порозуміння, – я згрібала зі столу теку з документами, звідки постійно, наче навмисне, випадали газетні вирізки з моїми науковими статтями, шкільними методичками, які розробляла власноруч щороку для модернізації шкільної програми та інший всілякий, включно червоно диплому, мотлох… – Я подумаю… Вибачте, що потурбувала…
«Ну що?» – коротко запитала тоді мама. «Нічого, – коротко відповіла я, ховаючи весь свій розхристаний науковий «скарб» у дальню шухляду письмового столу. «Я так і знала», – глибокодумно резюмувала вона. «То чому тоді перепитуєш? – логічно зауважила я… «Хотіла впевнитись у тому, що є очевидним, – пасування словами починало набридати… – От я і впевнилась: дебілка – вона і в Африці дебілка». «Ти знаєш, на кафедрі мені сказали те саме!!! – розсміялася, не витримавши комічності ситуації. Мама вирячила на мене очі: «І ти ще смієшся?!! Ну це вже дійсно…» Я не стала вислуховувати, що насправді дійсно, а що ні, а просто пішла до ночі з дому…
За вікном сутеніло… Старенький шкільний двірник завзято шкрябав лопатою обледенілий асфальтовий хідник… Він був самотнім і мешкав тут же, у сторожці, де весь його скарб складало рипуче ліжко на металевих пружинах, стіл, кілька хитких стільців, списаних з обліку за тривалістю вжитку, та величезний щит з ключами, розписаний нумерацією класів… Особливою його гордістю були ґудзичок дзвінка обабіч дверей і круглий годинник на стіні з виразно, мов на секундомірі, розділеними чорними масними рисками. Головним і почесним завданням двірника впродовж багатьох років було невпинно слідкувати за рухом годинникових стрілок, аби ні на мить не проґавити початок чи кінець уроку… Він невимовно пишався покладеними на нього обов’язками, розуміючи, що навчальним процесом керує саме він, а не хтось інший… Якоїсь миті я позаздрила йому, уявивши, як відклавши незабаром лопату, рожевощокий від морозу та сповнений відчуття значимості, він повернеться до своєї невеличкої, добре опаленої кімнатки, заварить запашний чай і, підсумовуючи зроблене за день, завчасно ляже спати, аби, боронь Боже, не проґавити вранці місію ввімкнути дзвінок… Ех… Мені б його клопоти… Накинула пальто, на ходу защіпаючи ґудзики, ретельно замотала поверх нього шарф і, повісивши на щит у порожній сторожці ключ від класу, вислизнула у ніч…
На зупинці не було ні душі… Втім, як і автобуса, що о цій порі з’являвся напрочуд рідко, нехтуючи графіком… Морозець пощипував щічки не на жарт… Потупцювала трохи для годиться і вирішила піти пішки – дарма, що слизько… Вжеж і призвичаїлась ступати обережно, припасовуючи чобіток до льодяної скоринки навскіс, дріботіла і сама до себе всміхалася – пригадала, як тато в дитинстві вчив тримати рівновагу на лижах, казав: «Як
