представилась я. – Дарина Фішбейн, – і міцно, майже по-чоловічому, потиснула простягнуту долоню.
Дмитро Михайлович взявся облаштовувати моє перебування в «Притулку». Дядькові, що хвацько вправлявся з сокирою, дали завдання привести до ладу флігель будиночку, в якому мешкав сам лікар. Дві невеличкі кімнатки – передпокій та покій, до яких можна було потрапити з заднього входу, пустували і відтепер складали мої володіння. Дядько Степан, або Пішта-бачі, як він себе називав, клопотав над створенням сякого-такого комфорту. Доброзичливо до мене посміхаючись, сам до себе щось приговорював, на кшталт: «йой, яка пташка до нас залетіла» або «Тяжко туй буде потяткові[8], але нич – справимося». Дядько Степан завзято витягував із приміщення на світ Божий запилюжені роками килимки, або ж покрівці, як він їх називав, а також ліжники, ковдру і весь інший мотлох, що складав відтепер мій домашній скарб.
Старанно вивішував оте все на мотузках, натягнутих від будиночка до дроварні, і вибивав із них, піднімаючи неабияку куряву, затхлість і пилюку.
Лікар тим часом відкланявся ненадовго у невідкладних справах, знявши з себе халат, під яким виявилась доволі охайна випрасувана сорочка. Спритно, майже по-хлоп’ячому застрибнувши в старий УАЗик, поїхав з «Притулку» у бік села.
Я витирала пилюку з полиць і меблів, що довгий час були без ужитку, і водночас «наводила мости» до свого помічника.
– Пішто-бачі, а як давно ви тут живете? Мабуть, кожен закуток вам знайомий?
– Я туй, дитино, з того дня, як Дмитро Михайлович, дай йому Боже здоровля, приїхав. До того в селі м жив, айбо як моя Христина пішла на той світ, місця собі м не знаходив. Дохтор забрав мене сюди, дав ми роботу, і, дяковати Богу, приживімся і хосен[9] з мене є. Дохтор наш – золота людина, ви його ще просто добре не знаєте. То він лем з виду строгий, а серце має таке, же не кождому дано. І мене він порозумів зразу, не том, же йому теж жона[10] умерла, а просто, бо порядний чоловік. Ви самі то-то пак увидите, як ся обстанете надовше… Айбо, кидь чесно, то я до кінця не вірую, оби така паніка туйки ся прижила… Се вам не городські комфорти… Не знаву, што вас привело, айбо знаву єдно – легко не буде… Не загадуйме – увидиме… Пойте лем, укажу нашоє ґаздівство[11].
Дядько Степан витер руки і повів мене за їдальню, аби показати предмет своєї гордості – рівненькі грядочки з висадженою картоплею та зелениною, а також невеличкий садок, який, незважаючи на суворий гірський клімат, восени плодоносив.
– Туй, у горах, мало шо росте, самі розумієте, айбо крумплі[12] маємо свої, екологічно чисті, яблука і грушки теж. Баба Галя з Анцьов пак варять лекварь[13], та й січуть на компот. Муку, перловку, олай, цукор
Потятко – пташка (діал.)
Хосен – користь (діал.)
Жона – дружина (діал.)
Ґаздівство – господарство (діал.)
Крумплі – картопля (діал.)
Лекварь – повидло (діал.)
