стегна… Хелена наче знавісніла. Стежила з вікна, як дика кішка, готуючись до вирішального стрибка. І таки сталося. Як їй вдалося вибратись, ніхто не знає… Чи скористалась хвилиною, коли Янчо по потребі відлучився, чи ще що… Гнала малу аж до села, до рідної хати. Селяни піймали її, добряче відлупцювали, а як вели зв’язану у «Притулок», цілу дорогу вила, наче вовк. Два місяці не вставала з ліжка, зализувала рани…
А баба Галька замість вродливої онуки привела кульгаву Анцю – племінницю. Ота з переляку дотепер хустку на очі зав’язує – так і ходить із прикритим обличчям, аби Хелена з вікна не роздивилася її, хоч і не надто привабливе, проте все ж молоде обличчя…
Ми дійшли до околиці села, де хати були дрібно розсипані на значній відстані одна від одної, наче посварилися. Я зацікавлено роздивлялася навколо – ніколи раніше не доводилося подорожувати глибинкою.
Хати здебільшого були дерев’яними, та, не зважаючи на вбогість, охайними і чистенькими. Деякі яскраво розфарбовані, а на фасаді красувався намальований олень – витвір місцевого митця.
Шибки дрібно глипали на вулицю, а на різьбяних ганках вовтузилась немита дітлашня. Зацікавлено придивляючись до прибульців, припиняла гру і стрімголов мчала до воріт, аби краще роздивитися. Далі хати потрохи стали вишиковуватись у ряд, як ота кукурудза на ланах, паркани зустрічалися рідко – цим людям злодії не страшні.
Я відразу пригадала височенний мур, що оперезував стіни будинку, де довелось мешкати впродовж подружніх років, і мене вкотре охопила відраза. Тут панували свої, зовсім інші, відмінні від міських закони співіснування. Ніхто ні від кого не ховався, а навпаки – виходили привітатися і запитати, як здоров’я.
– Бог у поміч, Мітю!.. Як ся маєш? Як бач, фраїрку[17] привів ісь? Тота теж аршовати[18] навчена? Де йдеш – до Довгалів?.. Пак до нас загляни – хлів поможеш вичистити…
Здебільшого я не розуміла, про що йдеться, адже не знала місцевої говірки, проте їх доброзичливість була вдивовижу – у місті я не впізнавала навіть власних сусідів.
– А паніка, видав, варошська, Мітю? Десь таку найшов, лем дай ся вузвідати[19]…
– То наша дохторка нова, прошу любити і жаловати, – Мітя, підсміюючись, їм підігрував, і, здавалось, йому навіть подобалась отака неприхована увага до мене. – Для сільських людей лікар та вчитель – то дві найповажніші персони, – пояснював мені, – важливіші за президента. Мій няньо, забачивши лікаря на вулиці, калап[20] знімав за версту, а вдягав тоді, як той вже заховався за рогом. Отаке то…
Ми підійшли до хати, де на ганку нас зустрічала привітна молода жіночка у гумових чоботах і хвацько зав’язаній на потилиці гуцульській квітчастій хустці. Вона дуже зраділа, побачивши нас.
– йой,
Фраїрка – приятелька (діал.)
Аршовати – копати (діал.)
Вузвідати – випитати (діал.)
Калап – капелюх (діал.)
