взагалі всі все навкруги фотографують – світ схибнувся на фотографії. Скрізь навколо люди у якихось неприродних позах з фальшивими посмішками завмерло чекають того заповітного «клац» і тут же розслаблюються, бо увічнили своє тут перебування. Ось гурт італійців, як завжди дуже збуджених і крикливих, ледь встигає за своїм таким же скаженим гідом, який несе довжелезну палицю з барвистою стрічкою, щоб вони не загубилися. А ті зовсім не слухають розповіді про це старовинне місто, бо після їхнього Рима, Флоренції та Венеції їх не здивуєш уже нічим. Вони голосно розмовляють між собою, дивляться на строкату стрічку, сміються, випромінюють добро, бо їх з дитинства навчили посміхатися, навіть якщо на те нема жодної причини. Вони насичені своїм сонцем, морем і апельсинами, і їм нема жодної справи ні до кого, крім самих себе. Чого не скажеш про росіян, яким цікаво все і про всіх. Рожево-синьо-червоно-зелено-безсмако-будь-яке привертає їхню увагу, і вони помічають усіх і все, що їх оточує. На відміну від італійців, їм цікава ця культура, ці звичаї, ця мода. Тут нарешті вони можуть збагнути, як чудернацько і смішно виглядають у своїх коштовних шатах і конгломератних зачісках, бо тут цінності у людей абсолютно інші. Вони розуміють, що тут – Європа, і найважливіше для них – не осоромитись…
Я усвідомлюю, що впродовж дня весь час перебуваю поміж людей (кажуть, що в моєму стані це допомагає), але цілком не відчуваю їхньої присутності. Зухвало фіксую зацікавлені погляди чоловіків і при цьому ненависні зирки їхніх жінок, цинічно зауважую різницю у зовнішньому вигляді на свою користь, відчуваю, як за мною оглядаються, поїдають очима і як стікають патьоками хтивої слини їхні погляди по моїх і без високих підборів струнких ногах. І від цього мені хочеться вити, бо ті ноги носять щось набагато змістовніше і цікавіше, ніж просто гарне тіло, і до того важливішого чомусь діла нікому нема, і я можу годинами так блукати по вилощених, вимитих до непристойності вулицях, і ніхто не скаже теплого слова, і ніхто не помітить, що насправді мені дуже самотньо, і що я у цьому місті як інопланетянка, як, власне, у всіх інших містах теж.
Найбільше, що може статися і що найчастіше стається – це пропозиція серед вулиці, причому виключно російською мовою – тут, у самому серці Західної Європи: «Девушка, давайте сходим сегодня в ресторан, или в казино»… У мене на язику засихає: «Да пошел ты со своим казино!» – але я вимушено всміхаюсь і мовчки хитаю головою, мовляв, ні, не можу, хоч насправді мені нічого не заважає це зробити. «Ну и зря!» – чуєш відповідь, неначе у тому казино чи в ресторані тобі розкриється зміст життя і ти зрозумієш, нарешті, для чого народилася.
Заглядаю у очі перехожим і не бачу нічого – нічого людського, нічого глибокого, і стає від цього моторошно, бо не лишень нема про що говорити, а вже й не хочеться. Згадую побіжно хлопчика, який днями так само хтиво впивався у мене поглядом, а потім ходив за мною по п’ятах, і я відчувала його гарячий подих на своїй потилиці. Я чомусь дала все ж таки свій телефонний номер, і ми розмовляли
