Павлович кривиться, зібравши губи до носа так, наче понюхав чогось міцного.
– Доведеться воювати! Вона не знає про мою постанову. Доведеться воювати!
І заклопотано дивиться на мене.
– Одна надія, що примириться з фактом і всю відповідальність складе на мене. Одна надія! Ну, та з нею вже якось улаштуємо. А от, любий мій, як з Варварою бути? З Варварою?
– А що таке?
– Та ж вона розлютиться.
– Хай собі лютиться! На здоров’ячко!
– Е, коли б тільки була справа з її здоров’ям! А то ж і з моїм! Вона ж зараз почне гасати по всьому місті, шукати нас. В університет побіжить, у гімназію, на ректора накинеться, при всіх мені вчинить істерику. Їй що? Такий скандал зробить, падлюка, що згориш від сорому…
– Та це, звичайно, той…
– А, скажемо, зустріне мене на вулиці з Дімою й кинеться однімати. Що їй зробиш? Не битися ж з нею? І одніме! Оттак вихопить з рук, сяде на звожчика й поїде собі. От яка, розумієте, штука! Ех, заздрю, їй-богу заздрю тим людям, що вміють, де треба, по часті фізичної аргументації. Загилить би їй попереду разів зо два оттак по «наружній фізіономії», от би вона вже опасувалась потім.
– Та ви ж уже так аргументували!
– Коли?! – дивуєтеся Панас Павлович.
– Як коли? Та тоді ж, як вона вдарила Олександру Михайлівну.
– Кий чорт! Тільки замірився! Я брехав, що вдарив її, тільки для внутрішньої сатисфакції. Не вмію я бити. Нема в мене досить простодушності. Іноді страшенно хочеться загилить так, щоб аж юшкою умилась, а дійде до діла – схибну. Нема прямоти!
– Виїдьте куди-небудь!
– Та куди виїдеш?! – раптом кричить він так, неначе я вже надокучив йому з цією порадою. – Хіба не знайде? Ні, треба вміти бити, от що! Вона хапає Діму, а ти одшпурнув її й покликав городовика. Вона в крик, а ти ще дужче, вона з сльозами до юрби, а ти собі. Отце я розумію! Не треба боятись популярності! А то, чи пискнула вона, чи ні, а ти вже щулишся й озираєшся, чи не чули люди. Хай собі чують!
– Розуміється!
– Оттоді вона й той… і побачить, що зброї в неї більше немає. Власною її зброєю треба й бити її. Ти ляпаса, а от тобі аж два, от тобі, на, маєш!
І Панас Павлович навіть махає в повітрі рукою так, ніби дає ляпаси. Я сміюсь мимохіть з його одважності оттут, у мене в кабінеті.
– Ну, оттак і смаліть! Чого там! От давайте оце зараз і зробимо напад! Ви маєте де сховати Діму?
– Чекайте, який напад?
Перехід від завзяття й войовничості до страху такий щирий і по-дитячому одвертий, що я не можу не сміятись. Щоб він не образився, я обнімаю його за плечі й кажу:
– Та справжній напад, Панасе Павловичу, самий справжній. От давайте візьмемо автомобіль, підкотимо, вбіжимо! «А подавай сюди мого сина!» Та по «наружній фізіономії» її, ось тобі завдаток! Га? Та й катнемо разом з Дімою. Ну?
Панас Павлович злегка одсувається й, зідхаючи, говорить:
– Та вам, голубе, легко сміятись.
– Та
