землі гнити, ніж без тебе на світі жити.
– Оце сказав! Як же нам зійтися, коли ти жінку маєш? Як би я показалась тоді межи люди?
А як живуть другі? Хіба вони будуть перші чи останні? В селі більш десяти хат, де живуть на віру. І живуть же люди не гірш від шлюбних, хазяйнують, статок мають… Вона каже: «Поговір»… та хоч позабивай двері й вікна та сиди в хаті і не рипайся – і тоді не втечеш від того поговору. Поговір що? Пес бреше – вітер несе… Аби було щастя… А щастя буде: він її вірно любить, він її, як квітку на городі, посадить у хаті, він її жалуватиме, годитиме їй, як малій дитині… Невже ж вона схоче, щоб він пропадав марно, ні за що, вкоротив собі віку молодого?
Настя слухала, притулившись до шершавого стовбура яблуні; їй жаль стало того тихого, щирого чоловіка, що так вірно її кохає, що гине за нею. Вона сама любила Гната, і десь у далекому закуточку серця ворушилась згода на Гнатове жадання. Її вже турбували перешкоди, що неминуче мали стати на дорозі до щастя.
– А мати? Таже вони загризуть мене, бо й так лихі, що я дала гарбуза аж двом сватачам! – промовила Настя наче до себе.
– Е, мати – пусте! Можна впрохати тітку Мотрю, вона се діло облагодить. Кума з кумою побесідує, кума з кумою порадиться, то якось діло й стане!..
Овіяні чарами літньої ночі, заколисані любою розмовою, вони замовкли, але думи їх літали коло одного осередка.
Гнат мав надію, що Настя згодиться жити з ним на віру.
– В нашім краю тихо! – засміялась Настя.
Той свіжий, сливе дитячий сміх роздратував Гната. Він обняв Настю за стан, пригорнув її до себе. На нього тхнуло теплом молодого жіночого тіла. Настя не пручалась. Вона відхилила голову і блиснула білою шиєю з-під разків червоних коралів. Гнат припав устами до білої теплої шиї…
Крислата яблуня розкинула над ними могутнє гілля та лише інколи, наче крізь сон, тремтіла чорним листом. Під синім, зоряним шатром неба було тихо та тепло… Пізно вертавсь Гнат додому, п’яний від щастя.
На другий день раненько забіг Гнат до тітки Мотрі. Мотря місила коло хати глину; її ноги, замазані жовтою глиною, здавалось, були взуті в жовті сап’янці. Стіни були пошпаровані; шпарування здавалось величезним жовтим павутинням, котре заснував на стіні якийсь велет павук. Мотря місила глину і слухала, що казав Гнат. Вона обіцяла побалакати з Явдохою про його діло, але не скоріш, як у неділю, бо тепер, як сам бачить, заходилась коло мазання – треба ж довести його до ладу.
Гнат, подякувавши тітці, подавсь на роботу.
В неділю по обіді зібралась Мотря до Явдохи. Явдоха сиділа на призьбі і куняла на сонечку. Насті не було вдома.
– Добридень вам, кумо! Здорові будьте з неділею, – гукнула Мотря від воріт.
Явдоха здригнулась, глипнула на куму і відказала:
– Дай, Боже, здоров’я! Сідайте, кумо, за гостя будете. Як же вам ведеться на новім господарстві, кумо?
– Нічого, кумо, нічого… Старий мій так чепуриться, що куди й молодому до його! Заходивсь пересипати повітку: пошити ще сніпками
