вийшов і промовив з великою досадою:
– Ти камінь, а не жінка!
Він довго ходив по своєму кабінеті та все думав та думав… Він почував і бачив, що жінка не тільки що не покоряється йому, але командує ним, чинить свою, а не його волю. Він почував, що все нижче й нижче спускається й падає під Мартин черевик. Вважаючи на її вдачу, на завзятість, він тратив всяку надію перемогти її.
«Чи не вдіє чого з нею батько? Піду пожаліюсь старому, намовлю його… Може, він своїм «Патериком» та патріархальним впливом вижене з неї той дух вередів».
Воздвиженський пішов до флігеля крадькома – жаліться на свою жінку.
Сухобрус, вислухавши його слова, підняв руки вгору і трохи не заплакав. Він добре знав вдачу своїх дочок, але, покладаючись на свій батьківський авторитет, він обіцявся піти другого дня до Марти й уговорить її.
До півночі Сухобрус молився Богу за свою Марту, щоб Господь зм'якшив її серце. Вибравши час, як Воздвиженський вийшов з дому, він пішов до Марти.
Марта сиділа й шила. Сухобрус поздоровкався і, знаючи свою Марту, ніяк не міг приступить до діла.
– Як сьогодні погано надворі… – сказав він, потираючи руки, ніби од холоду.
– Сідайте ж, тату! Чого ви стоїте?
Сухобрус не сів і знов терся та м'явся… Марта догадалась, що він за чимсь прийшов, та не сміє сказать.
– Мабуть, ви хочете мені докорять, що я вчора вас не покликала в гості? Але я й сама до гостей не виходила.
– То-то й лихо, що ти не виходила… не послухала свого мужа…
Марта за все зараз догадалась й осміхнулась.
– Мабуть, жалівся вам на мене? Еге, так? Признавайтесь, тату! – сказала Марта спокійно, навіть весело. Вона уперед була дуже безпечна за свою перевагу, бо добре знала батька, знала й себе.
– Як-таки можна тобі не слухать свого мужа? Він же старший в домі, він голова в сім'ї.
– Нехай вибачає. Він старший, і я старша! Ми в цьому рівня.
Сухобрус прийняв академічну поставу й почав вговорювать ніби по-вченому.
– Марто! ти єси жона його! Ти повинна покоряться йому, бо сам Бог так звелів: «Жена да убоїться свого мужа», – так глаголе Святе Письмо. В домі повинен буть один старший. Двом старшим разом не можна буть. Марта зараз постерегла, звідкіль віє вітер.
– Я це, тату, давно знаю. А чи була ж наша небіжка мати у вас слугою? Чи не були ви рівні в домі?
– Ми люди простіші, а Воздвиженський людина – не нам рівня. Ти вважай на його розум, на науку. Покорись йому, серце! Ради мене, ради свого батька, не сперечайся з ним. Люди почнуть зараз судить, рознесуть по городі. Про нас і передніше йшла не зовсім добра слава. Він, правда, трохи якийсь цупкий, тугий! Але до всього можна звикнуть.
– Тату! не гнівайтесь на те, що я маю казать. Ви мене знаєте змалку; ви знаєте, що я й вам, і матері була покірна, бо ви до мене були добрі. Але до всього… не можна звикнуть. Чи можна ж звикнуть до лиха, до сварки?
– Оце вигадала не знати що! Хіба ж
