а мене се болить.
– Я не хочу, щоб над вами хто глумився, – відповіла вона м’яким, перепрошуючим голосом. – Людям не слід над собою насміхатись, а лише себе доповнювати. А позаяк я вас добре знаю, знаю, що ви ліпші від других, то й представляюсь такою, якою, власне, єсьм.
Тоді він знов цілував її руки.
– Ви мій ангел-хоронитель! – говорив він розніженим голосом і був би стерпів, хоч би вона йому і ногу на карк поставила. Вона се відчувала, і її обгортала якась злослива відраза. Їй було б приємніше, наколи б він був їй противився; а так піддався охотно її сітям…
Раз небагато вже бракувало, щоби їй освідчився, однак вона збила його з пантелику такими різкими словами, що очі його зайшли слізьми, і він, ухопивши капелюх, забрався. В тій хвилі, правда, вона не застановлялася над тим, що сама привела його систематично до такого настрою. В тій хвилі бачила вона перед собою попросту мужчину, котрий не був їй під ніяким зглядом під пару, котрого не могла ні полюбити, ні поважати; котрого ограниченість її дразнила. Була, отже, до нього немилосердна і поводилася супроти нього в спосіб, котрого несправедливість помічала лише опісля.
При слідуючій стрічі вітала вона його зате привітно і питала журливо, чи він не гнівається на неї; просила сердечно не чинити сього: адже вона вже така фатальна, а властиво – дуже нещаслива. Говорячи таке, вона казала правду…
Настав Великдень.
Олена перша була на ногах. Заглянувши усюди по господарству, де було треба, повисилала парубків та дівчат до церкви, а сама пішла на город. Сонце давно вийшло з-за лісу, а раннє зарево поблідло. Був се правдивий весняний поранок, із своїм здоровим свіжим воздухом, з своїми тихими чарами, що людську грудь наповняють новою надією. Поодинокі звуки дзвона старої церкви долітали до неї, немов щось святе та зворушуюче залягло у спокійній, тихій природі…
Великдень! При тім слові затремтіло її серце, немов його хто краяв, а брови стягнулись неначе в фізичному болю.
Вона не могла бути весела. І чим їй тішитись? Тепер жила хіба на те, щоби не вмерти. Навіть відживаюча природа не розігнала її байдужності. Все здавалося для неї мертвим. Вона притисла затомлені руки, неначе в глухій розпуці, до чола, згадала минувшість, подумала про будучність і під ваготою думок немов угиналась…
Попри сад йшла стара лепетуха Катря, мати сільського двірника[39] і, як іноді жартом її прозивали, «стара штафета».
– Христос воскрес! – кликнула.
– Воістину! – відповіла Олена.
Стара затрималася.
– Не йдете до церкви, паннунцю?
– Піду трохи згодом.
– Ідіть, ідіть! От була я вчора у пані фештерки[40], там була й пані професорка[41], та й завдала мені вам сказати, щоб ви прийшли нині до церкви. Мають вам щось дуже важне сказати. А напекли там знов!.. Боженьку, на півмилі
Двірник – староста.
Фештерка – лісничиха.
Професорка – учителька.
