І хоч траплялися винятки з правил, та спокою тому час до часу заздрила навіть розумашна, як її називали, Валька.
– Тогово-но, а Оленка й так майже постійно в матері моєї живе. Вони там коло господарства разом пораються, на городі копаються, бабусю Олену доглядають, – Марійка згадала одну з сестер покійної баби Христини. – А мені щось так гірко на душі, що не можу спокійно жити.
Вона закрутила чорною головою.
«Авжеж, непросто тобі», – подумала Валька. А вголос додала:
– Марійко, ти ще молода, і все ще владнається! Головне – вірити в це й дуже хотіти, – заговорила повчально.
Любила це начитана Валька. Тому всі й звикли до її настанов, які частіше таки ставали в пригоді, аніж навпаки.
І хоч Валька жила в місті за грошовитим та люблячим чоловіком, це не заважало їй лишатися співчутливою. Вона дозволяла собі вишукано вбиратися, дбала про обличчя, фігуру, тож скидалася на сімнадцятирічну панну, а не тридцятирічну пані. Та й щедрості не згубила. Мавши багато двоюрідних братів та сестер, чимало племінників, вона часто-густо роздаровувала свою добротну вдяганку й модні дрібнички саме подругам-кумочкам, у яких хрестила первістків. Найчастіше – Маргариті, бо й у свої тридцять та була мала, худа і злиднями годована. Рідше – Тетяні й Марійці.
Тетяні Валька могла запропонувати хіба якісь аксесуари: модні сумки, пояси, але не вбори, бо з роками приятелька погладшала кілограмів на двадцять, та й на такі подачки від заможної подруги реагувала різко, ба навіть грубо. Дякувала за дарунки лише тоді, коли мала добрий настрій. Інакше гордо від них відмовлялася…
А з Марійкою, з дитинства звиклою до чорного, Валька ділилася хіба якимись темними шарфами та хустками, бо все інше було Марійці і замалим, і занадто кольоровим.
От і тепер у Вальчиній великій торбі лежала темно-лазурова шаль, яку вона везла Марійці. Однак гадала: казати про сюрприз подрузі поки недоречно.
– Пам’ятаєш, як у школі ми співали: «Кто ищет, тот всегда найдет…»? – Валька хотіла підбадьорити зранену подругу заяложеною, як стара бабусина хустка-салісоха,[7] піснею.
– Ой, Валько, – глибоко зітхала раз у раз Марійка.
Дивно, але навіть це вона робила повільно. Навіть скрушне зітхання в неї було затяжним і глибоким.
– Тогово-но, ти сама хоч віриш у те, що кажеш? – спокійно прошептала. – У моїй родині сподіватися на щастя?! Ой, – махнула рукою. – Я ото монашок наслухалася…
Марійка зирнула на Максимка, що не відводив погляду від замурзаних циганчат, які ходили й випрошували в людей гривні. Поруч на лавці вона поклала букет. Валька небавом порахувала: рівно вісім квіток.
– Мабуть, і в монашки я не гожа, – сумно додала кума в чорному.
– Марійко! – заскрипіла кума-містянка, але враз умовкла.
– Бо тогово-но… Неправильно я думала, що в монахи йдуть ті, хто пережив якусь трагедію чи розчарувався в мирському
Салісоха (салісова хустка) – велика вовняна поліська хустка з квітчастим візерунком.
