що Артем Євгенович Онищук, уродженець сусіднього з Колюховом села Соколинці, являється нашим порівняно недалеким родичем. Так батькова двоюрідна сестра Анастасія Григорівна Кулібабчук (дочка його рідного дядька Григорія Марценюка) вийшла перший раз заміж за племінника Артема Онищука – Костянтина Кулібабчука, та мала у цьому шлюбі двох дочок – Тамару і Тіну. Мати Костянтина, Тетяна Кулібабчук (дівоче прізвище Онищук) була рідною сестрою Артема.
Найбільш відомим та доступним літературним твором, який описує підступне знищення отамана Артема і його загону більшовицькою владою, є оповідання Ерика Котляра «Конец бандитской вольницы», опубліковане у тенденційному збірнику оповідань про відомих чекістів. Не маючи інших історичних джерел, мій батько у своїй книзі теж виклав, майже повністю спотворену радянським офіціозом версію завершення життєвого шляху народного отамана. У викладі Е.Котляра, ця історія була явно наведена з метою облагородити жорстоку підступність образу основної героїні оповідання – Ельзи Грундман.
Ознайомившись з іншими, але вже документально підтвердженими історичними джерелами, я дійшов висновку, що є нагальна необхідність іще раз розкрити образи героїв історії Котляра зовсім з іншої їх сторони. Виходячи з цього було опрацьовано ряд історичних праць, архівних матеріалів та інших супутніх джерел з метою визначити найбільш історично-правдивий опис подій, що призвели у грудні 1921-го року до розстрілу Артема Онищука. Звичайно, що повністю відтворити події майже дев’яносторічної давності не є можливим. Тому автором було прийнято рішення підготувати художній твір, з його допустимими відхиленнями від лінії історичної правди.
Особливу вдячність автор хоче висловити кандидату історичних наук Костянтину Вікторовичу Завальнюку за надані ним матеріали, що грунтуються на дослідженні архівних джерел Державного архіву Вінницької області.
В.П. Марценюк
1. Останній похід Дієвої армії УНР
21-го листопада 1920-го року Дієва армія Української народної республіки практично припинила своє існування. Ряд фатальних помилок Головного отамана, по суті дубльовані командармом Михайлом Омеляновичем —
Павленком, який так і не наважився діяти всупереч волі Симона Петлюри, призвела до втрати ініціативи в наступі, який розвивався з території Польщі через Вінниччину у напрямку центральної України. Трагедія української армії завершилась, однак до завершення трагедії українського народу ще залишались довгі роки і десятиріччя [1].
Курінний Артем Онищук відступав разом з залишками свого куреня у напрямку залізничної станції Волочиськ, де мала бути організована переправа особового складу через річку Збруч на територію Західної України, що відходила до Польської республіки. Особовий склад куреня за ці десять днів, що пройшли в безперервних боях розпочинаючи з десятого листопада, скоротився у своїй чисельності з чотирьох сотень до восьмидесяти активних шабель. В тому, що червоні розпочнуть незабаром свій наступ на українські території, які відходили їм за Ризьким договором, не сумнівався ніхто. Були тільки деякі сумніви, що цей наступ буде розпочатий саме десятого листопада і саме о сьомій годині ранку.
Командування української армії, отримавши результати Ризького мирного договору, теж планувало стати до наступу з метою подальшого визволення України від червоної московської навали. Тепер уже всім стало зрозуміло, що поляки свої територіальні питання вирішили і подальша збройна боротьба лягає одноосібно тільки на плечі двадцятитисячної української армії, якій протистояла майже мільйонна армія Радянської Росії.
Сьомого листопада на військовій нараді у містечку Ялтушків командарм армії УНР Омелянович-Павленко оголосив рішення призначити наступ на 11—12 листопада 1920 року. Перемир’я, що розпочалось між воюючими сторонами 18-го жовтня 1920-го року закінчувалось дев’ятого листопада. Здавалось цілком логічним було б розпочати воєнні дії зразу ж по завершенню терміну перемир’я вже десятого листопада. Ці дії можна було б розпочати і набагато раніше, враховуючи той факт, що керівництво УНР не було однією з сторін у ризьких переговорах, а тому й не брало на себе зобов’язань по припиненню бойових дій.
Таку позицію обстоював командир 3-ї Залізної дивізії армії УНР генерал-хорунжий Олександр Удовиченко. Він слушно зауважував, що переговори в Ризі, де українська сторона була представлена тільки маріонетковим урядом радянської України, який діяв у Харкові, не можуть проходити в інтересах української державності. Тому підписання мирного договору між поляками з однієї сторони і червоною Росією з іншої призведуть тільки до чергового перерозподілу території України між Польщею та Росією. А тому потрібно продовжувати боротьбу та розраховувати на власні сили.
За думкою Удовиченка Армія УНР повинна відновити воєнні дії тоді, коли буде більше шансів на перемогу. Очікувати результатів конференції у Ризі не було жодної потреби, все було і так повністю ясно. Переконливі аргументи Удовиченка
