матір: скільки сліз вона пролила, коли почали стріляти в людей! Ми всі ранок починали з перегляду новин і лягали спати з увімкненим телевізором. Ми не бездушні, але тверезо оцінюємо обставини. Нічого не зміниться! На зміну одним олігархам прийдуть до влади інші – і все, крапка.
– Ми не дозволимо, – неголосно, але твердо сказав син. – Більше не дамо розграбовувати країну. Досить! Вона й так залишилася обдертою, як липка.
– Наївна простота! – зітхнув батько. – Хто тебе, чи мене, чи матір питатиме? Зараз ще трохи пошумить Майдан – і все буде, як і раніше. Ні, не так: нові можновладці будуть набивати собі кишені.
– Не буде цього! – палко заперечив син. – Будуть вибори, нові призначення. Сподіваюсь, що весь Донбас бачив і Межигір’я, і золотий батон. Патріоти вже не дадуть на виборах задіяти весь адміністративний ресурс. Зізнаюся, попри те що я вас люблю, мені було соромно, що ви голосували за Партію регіонів та за Януковича.
– Ти сам знаєш, чому ми так робили, – виправдовувалась Настя. – Нас попередили, що будуть звільнені ті, хто проголосує неправильно. Ми ставили підписи під зобов’язаннями «правильного голосування», а для певності нам давали фотоапарати, щоб у кабінці зробити знімок бюлетеня. Вийшов, відзвітував, віддав фотоапарат – можеш працювати далі. Ти все це знаєш. Напевно, не забув, як зганяли на мітинги, до речі, теж під розписку. Не можу заперечити, що частина жителів Донбасу щиро вірила в те, що президентом повинен стати свій, донбасівський, ось і маємо те, що маємо.
– Так, – підтримав Настю чоловік, – насправді, люди вірили, що до влади повинна прийти людина з нашого регіону, незважаючи навіть на те, що майбутній президент був двічі засуджений. Ти ж знаєш, що за це не можна судити людину, бо всі можуть помилятися. Як кажуть, від суми́ та…
– Бо нас роками вчили поважати силу, – перебив син батька, – що судимість у пошані, служать в армії тільки ті, у кого нема грошей, щоб відкупитися, а нами повинен правити олігарх, бо в нього є гроші, тому буде менше красти. Знаєте, я коли лежав у лікарні, то мав час для роздумів. Я намагався зрозуміти, коли у наших людей на Донбасі почали висихати мізки. На мій погляд, тоді, коли на помаранчевий колір кидалися, як бик на червону ганчірку. Пам’ятаєте, тітка Аліса розповідала, як мало не вбили підприємця на базарі лише за те, що той намагався допродати светри помаранчевого кольору? Коли в смітники викинули весь одяг цього кольору, бо не можна було вдягати? А з’їзд сепаратистів у нашому місті? Вся країна дізналася, що є таке місто Сєвєродонецьк – центр сепаратизму.
– Прийшов до влади помаранчевий лідер – і щось змінилося? – батько пильно подивився на сина. – Так буде й надалі. Хай хто прийде до влади – буде те саме.
– Тож на Майдані стояли самі дурні? – ледь стримуючи лють, запитав син. – Тут усі розумні, а там зібралися телепні? І люди загинули марно? І Левко пропав задарма? І я своєю кров’ю оросив Майдан просто так?!
– Ти легковірний, – батько допив чай, – піддався пропаганді західняків.
– Сину, –
