вицвілого чорного кольору – так, наче решта кольорів похворіла і вимерла. Як п’ятирічна Марійка минулого тижня. Або ж дворічний Василько декілька днів тому…
Подорожній неквапом рушив уздовж вервечки мовчазних насторожених дітей, приглядаючись до всіх і кожного.
– Як тебе звати?
– Ярина.
– Як тебе звати?
– Орест.
– Як тебе звати?
– Софія.
– Як тебе звати?
– Мирослав.
– Як тебе звати?
– Іванка.
Біля дев’ятирічної Іванки чомусь зупинився на довше, присів поруч, зазирнув у величезні волошкові очиська, торкнувся рукою неслухняних чорнявих кучерів. Він іще ніколи не бачив таких пронизливо-синіх очей, хоч згодом вони, либонь, переінакшаться – стануть оманливо-зеленкуватими чи сіро-крижаними з прикметним сталевим полиском…
– Хочеш поїхати зі мною, Іванко? Я відвезу тебе до твоїх батьків.
– Мої батьки померли.
Її батьки були інакшими. І вони померли.
– Ну, що ти? Вони просто переїхали в інші краї. І дуже за тобою сумують. Тож я повернувся, щоб забрати тебе до них.
– Не смійте її забирати! – худий войовничий хлопчисько поряд із Іванкою раптом вирвався наперед і щосили турнув дорослого чоловіка. Від несподіванки той похитнувся, навіть заледве не впав. А звівшись на повен зріст, наштовхнувся на дорослий погляд тринадцятирічної дитини, сповнений розплавленої до краю, жагучої ненависті-рішучості.
– Юрію, повернися на місце! – крижаним тоном наказала настоятелька.
Малий не ворухнувся.
Подорожньому стало цікаво. Невже тут іще зосталися такі?
– Може, ти теж поїхав би зі мною? – присів навпочіпки й біля нього.
У лівій руці чорноокого хлопчиська, схожого на вовченя, зблиснуло щось схоже на лезо ножа – і наступної миті подорожній відчув різкий спалах болю в напрямку від брови до вилиці. Відскочив убік, наче сполоханий звір. Схопився рукою за щоку. А коли відняв долоню від перекошеного, враз посірілого обличчя, на ній багряніла кров.
Їхні діти надто швидко стають дорослими. І зараз усі вони на тебе накинуться.
– Сестро Стефаніє, не стійте ж! – стара настоятелька.
Подорожній роздратовано витер скривавлені пальці об сутану. Краєм ока підмітив: білявий хлопчина, що назвався Орестом, ледь помітно всміхнувся, коли молода дебела черниця силою виволікала малого бунтівника із зали. Блідим личком дівчинки на ім’я Ярина майнуло щось схоже на полохливі ревнощі. І лиш Іванка стояла незворушно, притискаючи до себе полотняну ляльку-мотанку. Подорожнього лякали такі ляльки – вони не мали обличчя. Зовсім інша справа – заклично усміхнені Барбі, котрими гралася його донька. Спогад про доньку боляче кольнув йому десь із лівого боку грудей, тож він знову повернувся до сиріт. За лічені хвилини вказав на п’ятьох із
