вода поллється на груди вам. Цього ви не боїтесь, плям на шифоні чи на піке у вас не буде. На гарячі груди вам литиметься вода, а вражіння таке, як у вас там в Харкові, коли найдорожча й найкраща до вашого серця свою наманікюрену ручку прикладає…» (I—138).
Отже тут, в Харкові, мовляв, живуть самі непмани та наманікюрені жінки, чи що.
Ось Остап Вишня висвітлює роботу двох кооперативів: – сільського, «Шлях до соціалізму», де не провадиться ніякої звітності і т. д. (чи не подібний в такому разі цей кооператив на яку чергову куркульську махінацію?), і поруч з цим висміює роботу великого об’єднання кооперативних правлінь у місті.
В «усмішці» «Підкачало» розповідається про обурливий випадок бюрократизму в кооперативних установах міста, де стільки кооперативів, що… «не шлях у тому місці до соціалізму був, а паркет… Не йди, а пливи» (І—90). Коли порівняти дві наведені «Усмішки», доводиться мимоволі робити такий висновок: у селі працювати тяжко, натомість люди добрі, в місті ж є всі умови для нормальної роботи, але люди нікуди не годяться.
І нарешті цілковито провокаторськи подає Вишня проблему міста та села в «усмішці» «Про дядька Панаса, про ножиці та про ґудзика» (II—1), де задана тема про потребу ліквідувати розходження між цінами на промислові та сільськогосподарські товари набула контрреволюційного куркульського трактування.
Подана в «образних формах» (не обійшлось, як і завжди, без штанів, «передніх фасадів» та дотепів, що на цьому нехитрому ґрунті виростають) проблема ножиць у Вишні трактується виключно, як грабування дядька-селянина пролетарським містом.
Коли дядько Панас питає в сільраді, коли будуть ліквідовані ножиці, йому відповідають:
– «Розхожденіе. Міри приймаються» (II—13)… І все. Вишня подає ці слова так, що вони звучать в устах представників сільради брехливим одмахуванням, бо він тут же подає місто, як скопище бюрократів, яким потрібні гроші «на авто, на жеребця, на килими, на м’які крісла (II—16).
І, звичайно, він і словом не згадує про те, як справді працювала на той час комуністична партія над ліквідацією «ножиць».
Сон дядька Панаса про те, що його ніби грабує місто, автор називає «смичкою». І від цього слова виводить дієслово «смикати» – тобто Вишня поганить ленінську ідею змички.
Тут ми бачимо, як Вишня безпосередньо постачає класовому ворогові на селі словесну формулировку для своїх контрреволюційних розмов.
Який висновок для себе робить дядько Панас, боячись, «що місто відбере в нього останнього ґудзика»?
– «Ой-ой-ой, – захитав головою дядько Панас. – Сховай ґудзика у скриню… зроби, очкура…
В очкурі дядько Панас ходить». (II—16).
Важко заперечити, що в цих рядках виспівується ховання селянського маєтку від «зазіхань» пролетарського міста. Так ховає куркуль у хлібозаготівлю жито. Отже тут Вишня безпосередньо відбиває в своєму творі неприховану куркульську ідеологію.
І
