у думках. Благонадійний той, хто не мислить взагалі».
«Колись, – подумав Вінстон з якоюсь раптовою впевненістю, – Сайм зникне, колись він однозначно випарується». Він надто розумний. Він все бачить надто чітко і говорить надто сміливо. Партія не любить таких. Одного дня він зникне. Це написано у нього на обличчі.
Вінстон доїв хліб з сиром. Він сів впівоберта, щоб допити каву. За столом зліва чоловік з різким голосом все ще торохтів. Молода жінка, яка, ймовірно, була його секретарем і сиділа спиною до Вінстона, слухала його і, здавалося, охоче погоджувалася з усім, що той казав. Час від часу Вінстон вловлював такі репліки як «Я думаю, ви маєте рацію, я повністю з вами згодна», вимовлені тонким і досить дурнуватим жіночим голосом. Водночас інший голос не замовкав ні на мить, навіть коли говорила його співрозмовниця. Вінстон знав цього чоловіка в обличчя, хоча про нього самого майже нічого не знав, окрім того, що той займав якусь високу посаду у відділі Художньої літератури. Це був чоловік років тридцяти, з широкою мясистою шиєю і великою щелепою. Його голова була трохи закинута назад, тому його окуляри відбивали світло ламп, і через це Вінстон бачив тільки два порожніх дзеркальних диска замість очей. З потоці звуків, що виривалися з його рота, було практично неможливо вичленити жодного слова. Одного разу Вінстону все ж вдалося вловити фразу – «повне і остаточне викорінення гольдштейнізму» – яка звучала, як одне довге слово. Але загалом вся його мова була просто одноманітним кряканням. І хоч розібрати, що говорив цей чоловік було майже неможливо, загальний характер і спрямованість розмови були зрозумілі. Ймовірно, він засуджував Гольдштейна і вимагав більш суворих заходів проти думкозлочинців і саботажників, ймовірно, він обурювався звірствами євразійської армії, а також звеличував заслуги Старшого Брата або солдатів на Малабарском фронті – але це не мало ніякого значення. Що б він там не говорив, можна було без сумніву сказати, що кожне його слово мало на увазі продемонструвати його благонадійність, все, що він говорив, було чистою пропагандою, чистим АНГСОЦом. Спостерігаючи за цим усім, Вінстон навіть подумав, що цей крякало взагалі не справжня людина, а якийсь робот. Говорив не його мозок, а його гортань. Какофонія, яка з нього лунала, складалася зі слів, але це не була мова в істинному розумінні цього слова: це був звук, видаваний несвідомо, як крякання качки.
Сайм на мить замовк, малюючи щось ложкою у рідині з-під тушкованого м'яса. Голос за сусіднім столом знову щось крякнув, чомусь навіть навколишній шум його не заглушав.
«У новомові є слово, – сказав Сайм, – я не знаю, чи знаєш ти його: «крякоговір», це коли хтось крякає, як качка. Це одне з тих цікавих слів, які мають два протилежних значення. Коли таке кажеш про супротивника, це звучить як образа, а коли про того, з ким згоден, це похвала».
«Безсумнівно, Сайм випарується», – знову подумав Вінстон. Він подумав про це з жалем, хоча добре знав, що Сайм його зневажав, і був цілком здатний звинуватити
