дівчат, які «купалися» у зверхності. У життєписі письменниця каже, що інститут був в’язницею для неї (варто згадати, що Мішель Фуко вивів особливий клас маргінального – «ув’язнені»). Проте Наталена ніде не відчувала власного дому, вона навіть батьківську оселю називала «своєю». Інститутський лікар одного разу сказав, що Ноель – невиліковно хвора, але помре не від туберкульозу, бо дівчата по десять годин на день мерзнуть у тонких пелеринках у холодних приміщеннях, а повільно стихатиме від того, що вона без коріння, «вирвана зі свого ґрунту й пересаджена в цілком чужий. І тому вона й сама всім і завжди – чужа, чужа й одинока, самітня… Так! Вона помре не з туберкульозу, кажу, а з нудьги, з порожнечі, з душевного холоду, з недостачі душевної поживи. Одне слово, як рослина без коріння…» Навіть лікар передбачав майбутні меланхолії молодої особи, і це були перші «дзвіночки» про те, що майбутня письменниця, переживши усі травми та зміни, не може похвалитися сильною та міцною нервовою системою, психікою, що їй буде ще дуже-дуже важко у житті, адже усе, що з нею ставалося, обпікало її душу і рубцями гоїлось, але не заживало повністю.
Важливою людиною у житті авторки була проста українська дівчинка-сирітка Маруся, з якою Наталена гралася ще змалечку в бабусі на Волині. Пізніше батько Наталени запросив Марусю працювати в їхньому домі, але майбутня письменниця не хотіла, щоб подружка дитинства прислужувала їй. Наталена наче соромилась свого знатного роду, вона не хотіла, щоб звичайні, прості люди, які оточували її, знали, що вона «з шляхетних» – якби вона мала вибір, точно б хотіла залишитись звичайною. Тому Маруся стала частиною їхньої сім’ї, а не покоївкою, вчила Наталену української мови, розмовляла з нею про духовність, не відчуваючи свого нижчого походження. Письменниця завжди перебувала між «простим» і «панським», схиляючись духовно до простого, а «коріння» кликало її бути серед своїх, серед тих, що мають почесті. «У часи перебування в батьківському домі Наталена вивчала чотири слов’янські мови: польську, щоб розмовляти з батьком, чеську – для розмов із мачухою, російську, яка була державною мовою Російської імперії, та українську, якою розмовляли прислуги і київські вулиці». Також брала уроки музики в знаменитого українського композитора Миколи Лисенка.
Після смерті батька мачуха захотіла переїхати з Ноель у Санкт-Петербург, бо «периферійне життя у Києві не надто тішило Людмилу Лось…» «Отож – переїхала я до Петрограда. Для Естрельїти почалося нове життя. Мусила бути в товаристві, на царських «прийомах», балах, театрах. Це був її обов’язок, як є обов’язком урядовця ходити «до служби». Поза цим могла робити, що хотіла. Не сміла лише ходити щодня до католицького костьолу, аби це не було принято за ознаку «польської симпатії», що могло б мати лихий вплив на «блискучу кар’єру» її майбутнього дружини, в зв’язку з тим, що дід Естрельїти – батько її батька, граф Адам Дунін-Борковський – загинув у повстанні 1863 року». На жаль, окрім усього, духовність та віра Наталени також зазнавала
