занять, скільки міг витримати. І поміж тим знаходити час на власне навчання.
Серед його учнів було два збитошні хлопці Ольховські, що жили з батьками у великому будинку неподалік гімназії. Обох звали Петрами, і це завжди дивувало Осипа. Виявилося, так захотів їхній батько, небідний купець, вже немолодий, теж Петро. Обидва сини мали називатися на його честь – і крапка. Здібностей до мов хлопці не мали ніяких, як і до навчання взагалі, але їхня мама так хотіла зробити з них учених людей, що мусили відкладати всі розваги на потім і приймати репетиторів, які змінювали один одного.
Маму хлопців звали Аделія. Жінка носила довгі сукні з важких тканин і часто спостерігала за уроками Осипа з кутка величезної зали, де йому і хлопцям виділили місце для занять.
Будинок був досить великим – мав два поверхи, вікна, оздоблені ліпниною, меблі з доброго дерева. Осип, проте, робив висновок, що попри показові розкоші, родина не надто багата, бо інакше вони найняли б собі поважнішого вчителя.
Хоча хлопці були молодші за нього самого всього на кілька років, проте слухали Осипа й намагалися виконувати всі його завдання. Спонукала до цього аж ніяк не жага до знань, скоріше страх перед мамою. Він бачив, як Петри щоразу ловили її погляд, коли заходила до кімнати, наче намагалися зрозуміти, з чим мати прийшла.
Розмовляти з господарями дому таким, як він, не було звичаю, тож молодий чоловік ретельно виконував те, що йому належало, кланявся і йшов. Але одного разу вже за дверима почув голос Аделії:
– Затримайтеся на хвильку. Маю дещо сказати.
Про що жінка говоритиме – годі було здогадатись. Аделія поглядом вказала на хвіртку до невеличкого садка біля самого будинку, і обоє пішли туди. Починалась осінь. Листя пожовкло, але ще не опало.
– Якби я не мав проблем із зором і міг собі дозволити купити мольберт і фарби, – я б намалював ваш сад зараз же! – Осип захоплено роззирався навколо. Дерева в саду були невеличкі – схоже, садили їх не пізніше, ніж років десять тому. Поміж звичних для Львова плодових дерев впадали у вічі декоративні червонолистяні клени. Їхній колір був настільки насиченим і глибоким, що, здавалось, аж різав очі.
Жінка здивовано глянула на Осипа:
– Ти… Ви малюєте?
– Колись трохи малював. Тóму треба вчитись, а я не маю ні грошей, ні часу.
– А я вчилася. Щоправда, відколи хлопці народились один за одним, за пензель не бралася. Зате сад цей посадила. Чоловік не перечив – він зайнятий своїм, постійно десь їздить. А я тут, удома, з дітьми. Хоч якась розвага. Та й кому те малювання треба?
– Хіба вам самій.
– Мені? – Жінка уповільнила крок. – Не знаю, чи і мені самій треба. То смішно – сидіти вдома з дітьми і малювати замість того, щоб слідкувати за господарством. Я і читаю крадькома від чоловіка, він зазвичай жартує, що жінка і наука – як свиня і вельон.
Аделія широко всміхнулась і підняла поділ сукні, щоб не
