рівень емоцій зашкалював.
Борі було видно з вікна, як руденька дівчинка вийшла, відімкнула замок на ланцюжку, що з'єднував раму велосипеда із решіткою на брамі. Повільно втоплюючи педалі до землі, руденька рушила вздовж вулиці, підстрибуючи на бруківці й набираючи швидкість. Як тільки їй вдається довозити піцу неушкодженою…
Дощ вгамувався ще перед обідом, вітер підсушив брук, підсунув опале листя ближче до тротуару. І тут Борі спало на думку: а чи не подивитися сьогодні, що за дім дістався у спадок?…
– Ти мене не слухаєш?
В очах Руслани – докір. Вона мовчить. Таке трапляється лише в одному випадку – коли вона помічає, що її слова пропускають повз вуха. Згодом, віднайшовши прогалину у поінформованості співрозмовника, Руслана охоче нагадає: а я тобі про це казала! А ти не слухала! Втім, зосередитись на побутових подробицях із життя Руслани не вдавалося нікому. Будяки порожніх слів надійно глушили тендітні паростки важливого, тому ніхто не чув того, що варто було почути.
Руслана глибоко вдихнула, зі стогоном видихнула, а відтак повернулась до марудної оповіді про те, як вона дісталась до роботи. Під її бубоніння Бора набрала номер сина, показала Руслані жестом почекай і вийшла із мобілкою у коридор:
– Владе, ти ввечері вільний?
– Ma, – нетерплячий тон, віддалене іржання коня, близьке сухе й апетитне хрумтіння, голосне форкання, дзенькання металу… – Давай швидше. Я біля Орлика.
– Хотіла з тобою один дім подивитися.
– Який дім? Ma, давай завтра. Я сьогодні з Катєю зустрічаюся.
– Ну… давай.
Глянула на годинник – і набрала номер Лідії.
– Говорити можеш?
– Не дуже. Щось термінове?
– Та ні. Думала, може, сьогодні приїдеш. Хотіла піти з тобою на оглядини одного будинку.
– Хіба завтра. А що за будинок?
– Приїдеш – розповім.
Бора повернулась до кабінету, підсунула до себе машинопис збірки есеїв, краєм ока зауваживши показово-зосереджений вираз обличчя Руслани. Та нахилилась над рукописом, усім своїм виглядом демонструючи: не хочеш – не говори, я тобі теж нічого не скажу і так само піду в коридор розмовляти по мобілці, щоб ти не чула.
Бора набрала по внутрішньому телефону бухгалтерію: «Дівчата, гроші нині будуть?» – «Завтра», – почула у відповідь, і, порахувавши гривні у косметичці, яка правила їй за гаманець, усе ж вирішила викликати таксі. До свого будинку належить дістатися автівкою. Щоб не блукати, шукаючи адресу, а зупинитися перед самісіньким входом, сказавши таксистові «решти не треба».
Яка дурня часом приходить у голову.
Водій трапився говіркий. Всю дорогу розповідав, що такі шалені вітри, як зараз, були хіба одного року, дуже давно, як він ще був маленький. Він тоді боявся, що його підхопить смерч і занесе у незнайоме місце, як у «Чарівнику смарагдового міста».
