тобою білий святиться світ,тільки тобою повняться брості віт,
запарувала духом твоїм рілля,
тільки тобою тішиться немовля,
спів калиновий піниться над водою —
тільки тобою, тільки тобою!
Тільки тобою серце кричить моє.
Тільки тобою сили мені стає
далі брести хугою світовою,
тільки Тобою, тільки Тобою.
Сумні і сині, наче птиці,
уже без неба і без крил,
обсіли край своїх могил —
живої не доб’ють водиці.
На попелищі віковім
досада щириться з досади,
їм спільної немає ради,
нерадісний їм спільний дім.
Тоді сторіками пливуть
і жалощами душі студять
і будять мертвих – не розбудять
і не докликавшись – кленуть.
Напростувалася їм путь —
спадна, укотиста, узвізна
і настає година грізна
і сурми доль в сто горл ревуть.
Нерозпізнанне місто дороге
відкрилося колючим скалком щастя.
І знов старі наринули напасті
здушили горло, кругле і туге.
Дивись, дивись – за муром цим рудим,
за другим, п’ятим, може, й сотим муром
дрімучий Київ – здибився буй-туром:
лукавим косить оком і незлим.
Святошин там – якраз дивись на ріг
в той кут глухий, де вартовий ступає.
І день постав, на підлікті спинає
охлялого по зазубнях доріг.
Ану ж, як сосни рурами гудуть,
жбурнувши в небо крони величезні!
Не пустять мури. Надто вже грубезні
і швидше вб’ють, ніж пустять.
Швидше – вб’ють.
Недовідомі закипають грози,
десь божевільні грають весілля.
А начування, окрики, погрози
за мною назирають звіддаля.
Куди й пощо? Не відаю, не знаю.
Мідяногорла ремствує сурма.
Ідуть етапи – без кінця і краю.
Реве шафар.
На світ зійшла пітьма.
Неначе стріли, випущені в безліт,
згубилися між обидвох країв,
проваджені не силою тятив,
а спогадом про образи почезлі,
летять понад землею долілиць,
ані собі, ні світові не раді,
і лячно задивляються в свічаддя
людських озер, колодязів, криниць.
Так душі наші: майже неживі
пустилися в осінні перелети,
коли відчули: найдорожчі мети
на нашій окошились голові.
В дорозі довгих самопроминань
під знадою земного притягання
проносяться від ранку до смеркання.
Крило торкає холодок вагань.
Обабіч – чужаниця-чужина.
Під кожним під крилом – чужа чужина.
І даленіє дальня Україна —
ошукана, оспала, навісна.
Дивлюсь – і мало очі не пірву:
невже тобі – ні племені, ні роду,
за сині за моря лети по воду
однаково – чи мертву чи живу.
Як добре
