на». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новітньої української культури.
Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.
Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру і як наслідок – наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру – якісними українськими фільмами й п’єсами.
koronatsiya.com
Понеділок
1
Так-так, ти, звісно, скажеш, що в мене не буває без пригод, щось та трапиться. Ось і сьогодні зранку у вагоні, коли сусід по купе діставав мою валізу з ящика під полицею, помітив у кутку на підлозі щось невеличке, зелененьке. Спитав, чи не моя то флешка вивалилася. Флешка була не моя.
Я метикую швидко. Тому варіант віддати провіднику відпав миттєво – він стояв поруч, саме роздавав квитки і точно не мав уявлення, що воно за предмет. Покрутила її в руках і кинула в кишеню. Вирішила: потім відкрию, може, знайдуться якісь координати господаря, то й віддам, раптом там щось важливе.
Тобі вже цікаво? Ото ж! :) Тому що я вже влаштувалася в єдиному місцевому готелі, а тепер сиджу на заводі (виділили стіл у кабінеті на 4 особи) і пишу тобі. І вже подивилася, що там на флешці. Запхати її у свій ноут побоялася – а як там орда вірусів? Знесе мені все на світі, що я робитиму в чужому місті цілий тиждень без мого бучика?! А тут завод чималий, хоч і в глухомані, у конторі потужний захист, свій сисадмін, коли що, впораються. Чесно кажучи, я сподівалася побачити якісь фотки, а може, ділові папери… А там якісь файли з текстами, чиїсь оповідання. І ніяких координат власника. :(
Я вже один текст проковтнула. Дивний трохи. Але читається. Наче в кіно сходила. І от що: аби ти не сумував там без мене, я вигадала одну забаву. Знаю-знаю, що писати великі листи ти не любиш… Хіба що відповідати на запитання. От і пропоную: а давай читати ці оповідання разом? Я майже впевнена, що автор – жінка, хоча…
От не кривися! Так і бачу, як починаєш вигадувати, що б таке відповісти, аби зістрибнути! Але що нам іще залишається на такій відстані? :) Просто мені б хотілося знати твою думку. Зрештою, не сподобається така гра – покинемо. Ніхто не силкує. Але, правда, було б цікаво – гра в паралельне читання. Інакше я в цій дірі загнуся з нудьги за тиждень!
Ні, це не жіночі сюсі-пусі. І не блогерство, якого ти терпіти не можеш. І мене вже підриває почитати ще. У цьому є певна інтрига – я їхала в одному купе з невідомим автором! Правда, у різний час… Можливо, до моїх рук потрапили ще ніким не читані твори? Ех… але вже час і попрацювати…
Коротше, у мене за кілька хвилин зустріч-знайомство з директором, головного інженера вже знаю. Я тобі причеплю до листа те перше оповідання, а ти вже знайди десять хвилин прочитати. До вечора розкажеш, чи прийшлося до смаку. Там чимало цікавих думок та спостережень! Про чоловіків у тому числі. Власне, воно про чоловіка і є. Правда, дещо старшого і геть не схожого на тебе. :)
P. S. І не телефонуй, щоб відмазатися! Точніше, телефонуй, але не відмазуйся! Я ж ходила з тобою на футбол?! Ну, то й що, що лише один раз, але ж…
P. P. S. А як будеш дуже пручатися, розсерджуся і зателефоную мужчині пристойної зовнішності, що їхав зі мною в купе. Він, до речі, виявляв до мене хоч і стриманий, але інтерес. Теж сюди у справах. Залишив мені візитівку. Ага? Ото ж!
Вже сумую без тебе.
Віталій дочитав і усміхнувся. Знизав плечима, трусонув головою, глянув на годинник на моніторі. До появи клієнта залишалося ще півгодини, тож він відкрив текстовий файл, доданий до листа.
Cпостерігач, або Таблиця Скарабеєва
Неоднозначно у свої п’ятдесят ставився Володимир Скарабеєв до нових реалій пострадянського життя. Не всі явища йому подобалися, хоча старим він себе ще далеко не вважав і бурчати не любив, принаймні, уголос. Хоча густо-часто ловив себе на роздумах. А кому це шкодить? Ділиться людина сама із собою думками з різних приводів, оцінює явища, обмірковує.
Власне, поговорити про це йому було ні з ким. На службі робота за комп’ютером потребувала зосередженості – не до розмов; близьких друзів не було, сім’ї теж: син поїхав навчатися до Польщі, там і роботу знайшов. З дружиною Володимир майже вісім років як розлучився – тихо, безкровно, не надто шкодуючи. Відтоді одного разу тільки й зустрілися – на похороні колишнього друга сім’ї. Розійшлися доріжки, як то кажуть. Прожили своє, сина виростили і розпрощалися.
Тож душевно поговорити не було з ким. Але це не надто засмучувало Володимира. Він шукав собі розвагу в книжках, у перегляді телевізійних передач (ще один плюс
