в Туреччині, і, навіть незважаючи на те що відпочинок гармонізує її думки, а легенький бриз та муркотіння турецьких чоловіків, наче музика Моцарта, тішать їй вуха, не думаю, що вона б ґречно пораділа за Манфреда. Бо свого часу Манфред її покинув. У неї є спеціальна лакована чорна скринька, де вона зберігає його прощальну записку для того, щоб ніколи не забувати, які мерзотники живуть у Всесвіті. А на фотель-гойдалку, який Манфред сконструював та виготовив спеціально для неї, вона наліпила шпичаки та цвяхи. Відтепер відпочивати на фотелі можуть хіба що йоги, для Ханне цей фотель є символом того, як будь-яка гарна та комфортна річ, людина чи почуття з часом можуть перетворитися на тортури. Цього року Ханне хотіла віднести фотель на виставку «Розбиті серця», але потім вирішила, що не треба розповідати світові про те, який Манфред негідник, одночасно популяризуючи його як митця. Манфреда Ханне зве «мій персональний Гітлер», тому було б дивно, якби вона потішилася з того, що він виборов приз. На його день народження Ханне передала через мене антикварний ніж. Дорогий та вишуканий. «Можливо, він колись вирішить себе вбити, і я буду рада, якщо він зробить це саме моїм ножем», – сказала вона мені.
Мати ж вміє створювати ідеалістичний світ, у якому ніхто нікого не кидає, всі одне одного люблять та вміють позбуватися своїх образ, як італійці старих меблів під Новий рік – заради загальнолюдських цінностей. Якби мати була в раю саме тоді, коли Єва заяблучувала Адама, їй вдалося б усе владнати з Богом по-родинному, і невідомо, хто б народжував у муках. У материному світі Ханне радіє за Манфреда, а Манфред ніколи не кидав Ханне і не називає її хтивою хвойдою, а вона його – хтивим мерзотником. Утім, треба віддати мамі належне, сама вона поводиться так, наче її ніхто і ніколи не ображав, не зраджував і не підставляв.
Троль замріяно сидів біля дідового пакунка. Здавалося, що він дихає з присвистом. Насправді то він тонесенько скавулів. Зазіхав на капелюх з пасмами. «Трольку, навіть і не думай, малий», – попередила я. Троль вивернув вуха в мій бік і кинув брунатним оком. Думати про капелюха зі смачненькими пасмами він не припинив, але зробив вигляд, що моя думка його цікавить. У собак таке чудово виходить. Треба повчитися. Я взяла пакунок та заховала його до шафи батька. Троль продемонстрував мені, що такої поведінки особисто він не схвалює, про це свідчив вираз його довгоносої лікарської пики. Такси схожі на лікарів, аптекарів та повірених. Треба було назвати його Олаф. Або просто – Кох.
Знову мобільний. «Марто, ну і де ти?» Агата. «Привіт, удома. Пильную кактуси, Троля та пакунок від твого чоловіка». – «Він тобі що, припхав хом’яків чи черв’яків?» – «Ні. Капелюх та папери». – «То чого ти їх пильнуєш? Вони не розповзуться. Олаф сказав, що ти прийдеш до нас у клуб! Мені цікаво, чому я досі тебе тут не бачу». – «Мені треба поговорити з Дереком». – «Ось воно як… Дереком. Ок. Тоді задзвоню тобі пізніше. Олаф сказав, що ти не в кращій формі. Май на увазі, ми тут ще довго будемо».
Час було телефонувати
