була вже заповнена татарськими їздцями. Вони з диким криком перли наперед. Густі гриви й хвости їх негарних коней, «бакематів», досягали землі. Багато весільних гостей було вже в їх руках – на арканах. На оболоню за садом теж видно було татар, що уганялися за поодинокими людьми то на конях, то пішки. Рев худоби долітав з цілого передмістя. Тут і там блимала пожежа. То татаре підпалювали виграбовані доми передмість Рогатина.
Міста ще не мали в руках. Там лагодилися до оборони. Чути було грання труб і биття в дзвони, мов на пожар.
Під навалом жаху Настуня зімліла і в своїй білій слюбній сукні з вінком на голові впала на порошній дорозі. А Стефан прикляк біля неї…
І світ затьмився обоїм.
Глава II
«Ой битим шляхом килиїмським,
Ой диким полем ординським…»
Там в долині огні горять,
Там татаре полон ділять…
Один полон з жіночками,
Другий полон з дівочками…
1
Настуня почула, як хлюпнули на неї студеної води. Пробудилася й відкрила очі.
Хвилю не розуміла зовсім, де вона та що з нею діється. Над нею нахилилися дві постаті з чорними, скісними очима, малими вусиками й вистаючими кістками облич, в острих шапках, з луками за плечима, в чорних кожухах, вивернених вовною наверх. Грудь Настуні стиснув такий великий страх, що переходив аж у розпач. Якийсь дивний, півсвідомий жах і неприємність розливалися по всім її тілі і по очах, стискали гортанку, тамували віддих.
Перша її думка була, що вона в руках татар – татарська бранка і що ті півдикі постаті з жовтаво-темними обличчями можуть з нею зробити, що хочуть.
Відвернула від них очі. Тепер побачила, що лежала на якійсь леваді, недалеко ліска. А біля неї лежало або куняло в отупінню багато молодих жінок і дівчат. Між ними пізнала кілька знакомих міщанських дівчат. Своєї подруги Ірини з Рогатина не бачила. Оподалік лежали й сиділи мужчини, пов’язані міцними мотузами й ременями. Відразу пізнала між ними свого Стефана. Він вдивлявся в жіночий полон. Чула, що очима шукає її.
Рівночасно думала над тим, що сталося з її батьком і матір’ю, з її подругами, з її весіллєм… Мала вражіннє, що воно розбилося, як скло. Щезло, як сон.
Рогатина теж не бачила. І він щез як сон. Що буде з нею?
Ся думка загорілася в її головці, як пожар, що зривається на криші дому разом з першими лучами нового дня.
Татаре ходили поміж полоненими, порядкували їх, б’ючи тут і там батогами. Стони і крики наповняли воздух. Настуню успокоювало трохи те, що мала так багато товаришок і товаришів недолі.
2
Вечеріло. Ніч затягалася ніжним серпанком таємничого смутку. В недалеких корчах заблимали м’ягким сяйвом свято-іванські мушки-світляники. Вони свобідно літали і світили. А десь далеко горіла пожежа.
Татаре розпалили великі огні. Видно, мусіли бути в більшій силі й чулися безпечно. Свідчив про се й численний полон, який зібрали.
