об стіну розчарування. Я завжди картала себе, напевне тому, що в нас здебільшого жінку звинувачують, якщо в родині довго немає дітей. Нам було тоді лишень по двадцять сім. Здається – які там наші роки. Та все ж… Відчувала, щось не так. Тоді почалися довгі ходіння найліпшими столичними поліклініками, ми ж тоді мешкали в Києві, безкінечні аналізи, переживання, розчарування. Лікарі здивовано розводили руками, нічого не знаходячи. Згодом до цього процесу долучився і тато. Діагноз поставили невтішний. Я виявилася абсолютно здоровою. А от тато – не зовсім. Він шалено переживав через це. Вважав себе нікчемою, чоловіком, який занапастив і моє життя, і своє. Не хочу засмучувати тебе розповідями про те, що ми тоді пережили, через що пройшли. Наш шлюб висів на волосині, Назар вирішив розлучитися зі мною, оскільки не хотів «бути причиною» моїх страждань. Так і сказав. Бо не уявляв собі родину бездітною. І ось – документи на розлучення підписані, майно поділене, коханий йшов з мого життя, бо начебто так мало бути ліпше для мого майбутнього. Не розумів тоді, що мені насправді байдуже до майбутнього без нього, хай навіть з дитиною. Я хотіла мати майбутнє тільки з ним, хай навіть і бездітним. Казала, вмовляла, переконувала, що безпритульних сиріт довкола достатньо, а ми можемо когось всиновити чи вдочерити. Ти ж знаєш свого батька, впертий віслюк затявся: «Ні, і крапка. Ти, Олюню, можеш сама народити, от і народи. Знайди для цього здорового, нормального чоловіка, а не такого убогого, як я. Ну не хочеш сама шукати – я знайду. І байдуже, хто він, тільки щоб зробити дитину, і тоді то буде насправді твоя дитина, а коли твоя, то й моя теж». Я не погоджувалася. Що він мені таке пропонує?! Як можна! Як це – лягати в ліжко з чужим чоловіком: ніколи й нізащо. І тоді Назар зважився на останній крок – залишити мене, щоб не позбавляти, так би мовити, «материнського щастя». Чоловіки іноді бувають такими дурнуватими, доню. Це тобі на майбутнє урок.
А того літнього серпневого вечора ми сиділи на кухні в Києві, в однокімнатній хрущівці, за останньою нашою вечерею. Цю квартиру мені бабуся залишила, так би мовити спадок коханій онучці. Так от, сиділи ми й мовчки длубалися в тарілках, розмова не клеїлася, я ледве стримувала сльози, в коридорі стояли спаковані валізи. Раптом у двері подзвонили. Ми начебто не чекали нікого. Пішов відчиняти тато, запопадливо причинивши за собою двері: можливо, сусідка прийшла позичити солі, тож він швидше її спровадить. Його хвилин п’ять не було, я вже хотіла вийти за ним, як раптом двері кухні відкрилися і… на порозі стояв усміхнений Назар з немовлям на руках. Мале тендітне створіннячко солодко спало, обнімаючи своєю ручкою його великий палець. За його спиною я побачила жінку. То був янгол. Не смійся з мене, донечко, то справді був янгол. Хай і безкрилий, а хто сказав, що янголи мають мати крила, та все ж янгол. Від жінки йшло світло, і такий спокій та благодать розпливалися довкола, що враз зробилося так добре і я без слів зрозуміла, що янгол подарував нам дитинку для того, щоб вберегти нашу сім’ю. Ну хіба ж то неправда, коли кажуть – всі шлюби вкладаються на небесах. Жінка-янгол привітно посміхалася. Вона тримала в руках величенького плетеного
