глипнуть, поахають і тікають у пошуках нової іграшки. Обід, а разом із ним і мої перші спроби зав’язати з ними розмову скінчилися. Раптом, уявіть собі, я помітив, що в залі нікого не зосталося з тих, хто оточував мене спочатку. Але, як не дивно, я теж доволі швидко втратив будь-яку цікавість до цих чоловічків.
Угамувавши голод, я через портал вибрався надвір. На кожному кроці мене зустрічали люди майбутнього; якийсь час вони йшли слідом за мною, балакали та сміялися – безсумнівно, на мою адресу, – посилали привітальні жести і знову залишали мене наодинці з моєю власною долею.
Був тихий вечір, коли я вийшов із зали; навколишня місцевість була залита теплими променями призахідного сонця. Але все здавалося дивним і не було схожим на той світ, у якому я жив дотепер, навіть квіти. Великий будинок, із якого я вийшов, розташовувався на схилі широкої річкової долини, але Темза відхилилася, імовірно, на милю від свого нинішнього русла.
Я вирішив зійти на вершину пагорба (милі на півтори від того місця, де я був), щоб глянути з височини на нашу планету у вісімсот дві тисячі сімсот першому році, бо саме цю дату показували стрілки циферблата моєї Машини часу.
Дорогою я дуже пильно розглядав усе, що мене оточувало, намагаючись знайти розгадку того стану руйнації, у якому перебував цей колись чудовий світ. Зізнатися, у мене вже не залишилося жодних сумнівів стосовно того, що ця пишнота переживала занепад.
Трохи далі, на пагорбі, я побачив величезну купу з уламків граніту, скутих масивними алюмінієвими смугами, а за нею – цілий лабіринт стрімких мурів і купи розколеного каміння. Між камінням густо росла напрочуд гарна рослина (можливо, кропива) із чудернацьки забарвленими брунатними листками, які, однак, не могли завдавати опіків. Це були, мабуть, залишки якоїсь великої споруди, але навіщо вона тут, я поки не второпав. Згодом я зробив одне дуже дивне відкриття. Але про це розповім трохи пізніше.
Спостерігаючи за краєвидом із тераси, на якій я зупинився відпочити, звернув увагу на те, що маленьких будівель ніде не було видно. Цілком імовірно, що й окремі помешкання, й окремі господарства вже зникли. То тут, то там здіймалися величезні будинки, схожі на палаци, але будиночків і котеджів, настільки характерних для нашого англійського ландшафту, більше не існувало.
«Комунізм», – подумав я.
Слідом за цією думкою негайно ж з’явилася інша.
Я глянув на маленьких людей в однакових м’яких убраннях, які йшли за мною, і мені раптом впало в око, що в них були ніжні безбороді обличчя і якась дівоцька округлість форм. Мабуть, навіть дивно, що я раніше не помітив цього. Але навколо мене все здавалося дивним. Хай там як, але тільки тепер я помітив, що між чоловіками й жінками майбутнього немає жодної розбіжності – ні в одязі, ні в статурі, ні в поведінці. Ці маленькі чоловічки були однаковими. І діти були точнісінько як батьки, тільки дещо менші. Я також дійшов висновку, що діти майбутнього відрізнялися дуже раннім розвитком, принаймні фізичним, і згодом
