не видно й не чутно. Лише якісь високоповажні тіні, м’які, скрадливі кроки, тихий напівшепіт, неспішні, сановиті поклони, і всі зникають за дверима купе. Кричи – ні до кого не докричишся, благай – ніхто й не вигляне…
Попутники всі всуціль можні-вельможні, респектабельні, з дорогими валізами з крокодилячої шкіри, що їх несли слуги, моноклі, золоті ланцюжки від годинників на солідних черевах…
Метушилися й галасували, товклися й мордувалися – за поетом «плакали й співали» – лише в зелених…
А в жовтих та синіх – тиша така, що здавалось, і самого руху поїзда не чутно, навіть стукоту коліс об рейки…
Віру Василівну провела у вагон вірна Глаша – дебела, вища на голову за всіх на пероні, вона владно й велично йшла попереду своєї господині, несучи валізу та прокладаючи їй дорогу: йшла поважно-владно, боком розпихаючи метушню на пероні і голосом околоточного наглядача покрикувала:
– Ану, гражданє, з дороги! Кому кажу – осаді! Ану, проходь, бо я тебе зараз… Матінка рідна не впізнає! Не бачиш, кого веду? На війну їдемо, щоб її трясця взяла!..
І всі перед нею сахалися, утворюючи прохід.
Коли у вагоні влаштувала свою господиню, ще запропонувала:
– Піду зараз та скажу, щоб усі це купе обминали. Їде, мовляв, дуже важна особа. Та ще й заразна на якусь фекцію (інфекцію) – щоб навшпиньках мимо купе проходили.
– Ти що, Гла-ашко? Яка… поважна особа? Та ще й заразна?
– Так надійніше, пані. Ніхто не буде тебе турбувати. А що заразна, то це той… для надійності. Не буду ж я всім казати: гражданє, у цім вагоні, значить, їде сама Віра Холодна.
– Тссс, – озирнулася Віра Василівна. – Не згадуй мого імені. Ще набіжать сюди усілякі любителі.
– Набіжать, Вipo Василівно, їй-бо – набіжать. Аби подивитися на Віру Холодну – як на диво яке. А коли б сказала, що заразна їде – мимо дверей цих як на крильцях пролітатимуть…
Глашка, звичайно ж, мала рацію. Стовпотворіння буде, як дізнаються, що в цьому купе цього вагона їде Віра Холодна.
А тому Холодна їхала майже інкогніто.
Остерігалась, бо навчена вже була остерігатися.
Досить пасажирам дізнатися, що в такому-то вагоні такого купе їде Віра Холодна – сама Віра Холодна! – як у той вагон до того купе почнеться таке паломництво пасажирів, які у своєму захопленні наче здоровий глузд втратять, що мало не покажеться. Невідомо, чи й сам вагон уціліє. А чого вже їй за довгу дорогу доведеться зазнати!.. Тому, знаючи це і остерігаючись повсякчасної любові до неї, їхала під вигаданим прізвищем.
Аби хто не впізнав бува (а її всяк упізнає, бо ж немає таких, які б не бачили фільмів «з участю Віри Холодної»), наділа широкополий капелюх, що своїми крисами затінював їй обличчя, очі сховала за широкими затемненими окулярами – сама в них погано бачила, наче в сутінках, але терпіла. Хай! Зате її ніхто не впізнає і не зарепетує на всю горлянку:
– Бра-атці!!.. Да це ж… Віра Холодна!!!
І понесеться з краю в край оглашенне:
