в литовській ностальгії,і в Вінцаса – освітлену мішень —
Чурльоніс поціляв голками сосон,
йдучи гравюрним лісом.
– Говори,—
мене просив він, – говори! І мова
про Вільнюс, про Тараса, про Вільняле
і Саломею тихо жебоніла,
струмка тоненько жебоніла шпара,
похмурий розважаючи пейзаж.
А він, як бог, затиснений між стін,
у герметичну схований каптьорку,
незграбно простягав колючі руки,
де півметрова Вілія пливла.
– Розповідай, – просив він, – про Тараса…
Підводив стелю Гедимінів зойк,
зростаючи під зорі. Шамотів
колючий ліс Чурльоніса за вікнами
та узбережна «Лєтува» шуміла.
– Так та не так! – Він кидав свого пензля,
грів інгалятор, підступав, відходив,
і знову йшов, мовчазний, ув атаку
на Рюїсдалем зміцнений бар'єр.
– Тайга уральська – до Литви моєї
болюче схожа. Оренбург. Шевченко.
І стільки тут у мене земляків —
аж до Печори. Справді бо – Вітчизна.
Заснеш – і волохаті, як клубки,
намотані віками, глухо бродять
плоскінні сни. І в горлі волохатіє.
Розповідай. Розповідай. Кажи ж!
1961—64 рр.
Думи визбираю, мов зерня,
ніби стернями колоски.
Колять сльози. Колючі сльози.
Остюками – в очах.
Ніч протовпиться, як п'яниця,
по кімнаті, по стінах шастає.
І мовчить, і мовчить. Домовий
так ходив би. Мовчав би.
За вікном гуркотять літаки,
ніби відьми – на шабаш.
Понад дахами,
понад затихлими,
понад притахлим Києвом – гуркотять.
Емігрантом. Їй-богу. Ліжко.
І на ковдрі – од вікон – грати.
І подушка моя скуйовджена,
і скуйовджена голова.
Що ви ловите, телевізорні
Збожеволілі антени – погорільці?
Що ви ловите – запалим ротом —
комини почорнілі?
Вам повітря забракло? Диму?
Розум спертий, як спирт, горить?
Другу ніч уже, другу – не спиться.
Жовкнуть у вікні ліхтарі.
XI. 1964
Шишки горять, як кремові цукерки,
і пересохлий травень залюбки
тополь патрошить повстяні чемерки,
одягнені, здавалось, на віки.
Проміння пахне глицею сосновою
і нėзабуді світанковий рій
легенько пінять журкітною мовою
метелики, комашки, комарі.
Лопух зморився і розліг з досади,
згорнувши руки, збувшися бажань,
крильми лелека ляснув – й навзаводи
понісся літеплений гомін жаб.
У лісі мулько, колеться у лісі
ялицею, і листям, і крилом,
задуже синім і задуже вирізьбленим,
ще й ластів'їним зойком вороновим.
Та ящірки, мов коні, шиї витягли
із шпар – у простір. З теміні – в весну
і
