які поспішали використати час обідньої перерви з найбільшою користю для себе.
Пару можна було прийняти за закоханих, які вирішили прогулятися вільного дня, або за туристів, блукаючих центром Парижа. Хлопець був одягнений в сірий недорогий костюм, з блакитною сорочкою без краватки. Дівчині була одягнута у рожеву спідницю-кльош в комплекті з блузкою в білу та синю смужки. Незважаючи на хмари, які сірою ковдрою вкрили небо, парочка ховала очі за склом сонцезахисних окулярів. Через плече дівчини був перекинутий ремінець невеликої сумочки. Хлопець ховав вільну руку за спину, міцно стискаючи готовий до знімання фотоапарат. Час від часу вони перекидалися коротенькими фразами.
– Ти її бачиш?
– Так. Вона вийшла з ювелірної крамниці і йде у напрямку бульвару Осман.
– Може мені пройти вперед?
– Ні. Не варто. Вона нас не бачить і нічого не підозрює.
– Ти зробив знімки?
– Так. Двічі.
– Треба ще.
– Стій! Повернись до мене.
Хлопець потягнув дівчину за руку, прямуючи до огорожі, що відокремлює тротуар від проїжджої частини. Поклавши долоні на плечі своєму супутнику, дівчина поцілувала його в щоку.
– Де вона?
– Зупинилася біля тютюнової лавки.
– Знімай.
Довгий об'єктив фотоапарата зручно влаштувався в дівчини на плечі. Ледь чутно спрацював затвор у режимі серійної зйомки. Шість кадрів додалося в пам'ять цифрової матриці.
– Готово. Вона купила цигарки, йде далі.
– Стій. Не поспішай.
Зачекавши з півхвилини, парочка пішла слідом за жінкою, яка була об'єктом їхньої пильної уваги. Пройшовши з десяток метрів, вони знову зупинилися.
– Нам щастить. Вона зайшла до бістро.
– Бачу. Відвернися.
Дівчина знову повернулася до хлопця. Повторилася процедура зі швидкісною зйомкою.
– Поквапся. Що вона робить?
– Присіла за столик. Зробила замовлення.
– Поруч багато людей?
– Немає нікого.
– Як ти гадаєш, вона на когось чекає?
– Навряд чи. Ми вели її від самого видавництва. Вона нікому не телефонувала і не відповідала на дзвінки. Палить, переглядає газету.
– Час. Іншої нагоди у нас не буде.
– Ти права. Тільки не зіпсуй все, як минулого разу.
– Я впораюсь.
Льолька розташувалася за столиком, встановленим на тротуарі біля дверей невеликого бістро, неподалік від перехрестя двох відомих паризьких бульварів: Італійського та Осман. Зробила замовлення. Діставши з пачки цигарку, закурила і розгорнула газету.
Після зустрічі з головним редактором видавництва, вона відчувала себе настільки втомленою, що, навіть їсти, не хотілося. І це незважаючи на те, що зранку у неї в шлунку не було нічого, окрім вмісту двох чашок кави. Глибоко затягнувшись, Льолька випустила дим тонкою цівкою вгору і почала переглядати столичні новини. Звичайно ж, як і обіцяв редактор на першій сторінці Le Dauphiné Libéré, красувався анонс її нового роману. Щоправда, світлина Льольки була торічна.
Прямуючи до видавництва, Льолька в якості маскування використовувала сірий з тонким чорним малюнком «ялинка» капелюх «гаврош» і окуляри в прямокутній оправі з простим склом. Журналісти, дізнавшись про вихід нового роману, божеволіли, намагаючись дістатися до нової «зірки» детективного жанру. Усіх вражала містична здатність Льольки наперед описувати події, які відбувалися в реальному житті. Всім неодмінно хотілося дізнатися, як це працює та яким чином юна письменниця збирається використати свій дар.
Коли Алекс був поруч, то він швидко позбавлявся надокучливих «акул пера». Але коли чоловік був зайнятий, доводилося маскуватися, в надії, що її не впізнають.
Почувши звуки кроків, Льолька відірвала очі від газетних рядків. До столика підійшли хлопець і дівчина. Руки хлопець тримав за спиною, а обличчя дівчини відбивало надзвичайну люб'язність і зацікавленість.
– Вибачте, що відриваю вас, але ж це ви мадам Деланж?
– Так це я, – ствердно кивнула Льолька. – А в чому справа?
– Я хотіла б поставити вам кілька запитань.
– То спробуйте.
Дівчина не передбачала такого розвитку подій, тож всі підготовлені заздалегідь заперечення, спрямовані на те, щоб умовити Льольку дати інтерв'ю, змішалися в голові та ввели її в стан легкого ступору.
– А
