Лазарит. Симона Вилар
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Лазарит - Симона Вилар страница 15

– Сабіре, хіба можна щось приховати від твого орлиного ока? Я справді хочу, щоб Ашер не заперечував, коли я попрошу в нього руки лагідної Руфі…
Тим часом вершники наблизилися до перехрестя двох головних вулиць Нікеї, біля якого височів собор Святої Софії, основний храм міста. Зайве казати, що цю Софію марно порівнювати з величною Софією в Константинополі. З храму саме виходили останні прихожани, жінки затуляли обличчя покривалами, чоловіки гуртувалися, щоб перемовитися словом, хтось поспішав дістати благословення в довгобородого, вдягнутого в темну рясу священика.
Брови сарацина зійшлися на переніссі. Можливо, тому, що головним храмом міста, яке колись належало його одновірцям,[29] став християнський собор. А може, він просто замислився, хтозна.
– Аллах свідок, ми багато чим зобов’язані Ашерові бен Соломону, – нарешті промовив він, схилившись до Мартіна й понизивши голос. – Він багато чого навчив… але, врешті-решт, лише задля своєї мети. Я його не осуджую: кожен знає, що все в цьому світі робиться тільки для власного зиску. Більше того, господар ніколи не ставився до нас як до найманців, називає нас друзями і виявляє гостинність. Його синові Йосипу ти став товаришем, пані Хава тобі рада, а красуня Руф дивиться на тебе закохано. Якби я знав тільки це, то подумав би, що мрії твої неодмінно здійсняться. Але пам’ятай, Мартіне: ти не їхньої крові й іншої віри. Серед юдеїв ти чужий, як і я, і залишишся чужим, хоч як би привітно й дружньо вони з тобою поводилися. І це, друже, не порожні слова. Ашер бен Соломон буде з нами приязний доти, доки ми йому потрібні. Однак я не переконаний, що він прагне з тобою породичатися. Сини Ізраїлю гордовиті. Звідусіль вигнані й зневажені, вони вважають себе обраним народом і, навіть зазнаючи принижень, нічого не цінують більше за цю свою винятковість. Тому ти для них чужий, хай там що вони кажуть.
– А якщо я прийму їхню віру? – тихо запитав Мартін. – Здійсню гіюр, як вони це називають.
– Ти? Але ж ти хрещений!
– Це було давно, – знизав плечима лицар. – Я був немовлям. Хіба я міг тоді розуміти, що зі мною відбувається?
– І все-таки тебе охрестили, а свята вода зовсім інша за ту, що хлюпає в глечиках водоносів. Невже твоє почуття до Руфі таке сильне, що ти готовий відректися від свого Бога?
Мартін відповів не відразу. Він не належав до тих, хто легко відкриває душу, але із Сабіром їх поєднували спільні випробування та довгі вечори при мандрівних багаттях.
– Усі ми розраховуємо на якусь вищу силу, друже, – відповів він, подумавши. – Так було споконвіку. Я народився в оселі, де шанували сина Божого Ісуса Христа, потім опинився в юдеїв, які вірять у Ягве, а Христа не визнають і вважають самозванцем. До цього можна ставитися по-різному, Сабіре, але мене те не переймає. Я не маю вогню віри. А євреї завжди були моїми друзями, ніхто з них мене не скривдив, я шаную їхню згуртованість, витривалість і велике терпіння
29
Нікею в 1077 р. завоювали войовничі турки-сельджуки. Це стало однією з причин того, що імператор Ромейської держави звернувся по допомогу до Папи, що, зрештою, привело до хрестових походів. Коли ж у 1097 р. військо хрестоносців узяло Нікею в облогу, імператор Олексій І Комнін почав перемовини із сельджуками й вони здали місто за умови, що воно не належатиме хрестоносцям. Нікея залишилась під владою Візантії, а Олексій І, щоб угамувати невдоволення хрестоносців, які витратили чимало сил під час облоги, забезпечив їх верховими кіньми і передав частину викупу, виплаченого сельджуками.