носом! – Нараз прибіг Середич. – Потім допитаємо. Дівку також беріть!
Вої знову схопили степовика, потягли до коней. І тут із кибитки вискочила дівчинка, мов дика кішка. Будучи зайнятими, вої не скоро побачили її, тому їй вдалося безперешкодно добігти до першого-ліпшого коня.
– Лови її, – прошипів Мирослав.
Тут Карабай заборсався шалено, раптом вихопив з-за чобота ніж і вдарив Мирослава під ребро. Бурий побачив це і тут же вгородив свого ножа Карабаєві в серце.
Серед нічної тиші дико скрикнула степовичка. Лука, що підбіг до неї, затулив їй рота й поволік до коней. Мирослав поки що стояв на ногах. Сокол підхопив його під руку, підбіг Волос. Мирослав намагався долонею затулити рану, одначе кров і так витікала поміж пальці. Бурий у розпачі й гніві підбіг із своїм окривавленим мечем до дівчинки, згріб її за волосся, один раз намотав собі на руку. Вона заплющила очі. Меч був уже над її головою.
– Зупинися, – стримав Бурого Лука.
– Ти чого?
– Негоже християнину підіймати меча на беззахисне чадо.
– А їх, сонних, гоже було різати? – гаркнув Бурий, показуючи на трупи, розкидані навколо.
– Вони вої.
– То що робити? Волочитися з нею і так не будемо, а лишимо тут – зараз погоню на нас наведе!
– Візьмемо із собою, – наполягав Лука. – Вона може знати щось із того, що не договорив Карабай.
Бурий не став сперечатися із сотником, просто лишив її Луці й пішов. Лука подав дівчинці руку. Їй було років дванадцять.
Літня ніч коротка. Вої поралися у ворожому таборі дуже швидко. Вони взяли собі на кожного по двох найкращих коней, інших розігнали. Турик перевернув кибитку, аби здалеку не було видно. Для Мирослава зробили ноші, прив’язали до двох коней і поклали його зверху. Печеніжинку також посадили на коня, прив’язали за руки до луки сідла. Насамкінець зняли обережно з тички голову воєводи й положили в мішок. Рушили. По дорозі підхопили Вадима й поклали на коней свою ношу. Коли сонце сходило, вони були вже далеко від того місця. Через переправу перейшли Дніпро й погнали на північ.
Боярин Мирослав боровся зі смертю, як міг. Темна пелена уже закривала його очі, та руський боярин змагався з Мораною, маючи велике здоров’я і сильний дух. Йому не вперше отак ставати на герць зі смертю, не вперше куштувати ножа печенізького. З молодих років Мирослав у дружині, не одну битву зі степовиками провів, захищаючи південні кордони руської держави. Довго вони товклися по тих степах разом із воєводою Вуєм, а потім і до Тмутаракані разом пішли. Тепер же воєвода мертвий, і його, Мирослава, із собою тягне до вирію, аби самому нудно там не було. Тільки боярин так легко не дасться – рано йому ще. Хоч би Господь дав ту справу доробити, виконати останній наказ князя свого.
Вони сиділи у Тмутаракані й нічого не знали, не хотіли знати. Своїх справ було доволі. З Русі тільки вісті долинали різні про братовбивства, війну, про те, як чужі вої роздирають рідну землю. Мирослав із Вуєм стримали тоді гарячого князя свого Мстислава, не дали, аби втягнув землю тмутараканську, що стала
