підковдрі. Вероніка намагалася розмовляти з мамою в надії, що та бодай порухом очей дасть зрозуміти, що чує доньку, але мати ні на що не реагувала.
Минуло п’ять днів відтоді, як Вероніка з Назаром приїхали в село. Вероніка ставила мамі крапельниці, робила уколи, але поліпшення не настало. Назар почав нервуватися, бо йому потрібно було повертатися на роботу.
– Ти їдь, – сказала йому Вероніка, – а я залишуся тут.
– А твоє навчання?
– Навіщо воно мені? – Вероніка із сумом в очах подивилася на чоловіка. – Зараз я повинна маму поставити на ноги. У неї, крім мене, нікого немає. – Вона зробила паузу й додала: – І в мене з рідних одна вона.
– Вероніко, відкинь емоції і включи тверезий розум, – сказав Назар. – Я розумію, що ти не можеш кинути матір у такому стані. Давай її відвеземо в Будинок інвалідів. Їй там забезпечать і гідний догляд, і лікування…
– Що?! – Вероніка з таким презирством подивилася на чоловіка, аж той знітився й замовк.
– Пробач, я не те кажу, – сказав він. – Давай подумаємо, що робити. Вихід є завжди. Я знаю одне: ти не повинна кидати інститут.
– Я це знаю, але тут я буду доти, доки матері не стане краще. Я напишу заяву на місяць відпустки, ти завезеш її в деканат, а через місяць… Тоді подивимося, що буде.
Через день Назар поїхав. Вероніці було неприємно, що він так нічого і не сказав про їхню дитину, немов її не було…
Коли Вероніка заходила в кімнату матері, то лягала з нею поруч, розмовляла, розповідала про своє життя, згадувала дитинство. В один із днів, коли на вулиці була буря, лив дощ і вітер зловісно тріпав зажурені дерева, Вероніка сказала:
– Матусю, сьогодні я хочу повідомити тобі радісну новину.
Дівчині здалося, що в розплющених очах матері промайнула іскорка життя. Це було вперше за останні довгі дні.
– У мене буде дитина, – продовжила вона, погладжуючи нерухому руку мами, – а в тебе онук чи онука.
Погляд жінки зупинився на Вероніці.
– Мамо! Матусю! Ти мене чуєш?! – Вероніка нахилилася над мамою. Жінка спробувала щось сказати, поворушила губами, і почулося: «М-м-м».
– Матусю, моя хороша, моя найкраща! – У Вероніки на очі накотилися сльози, вона змахнула їх долонькою. – Нічого не говори, моя хороша, якщо мене чуєш, то кліпни очима.
Жінка заплющила очі і знову розплющила.
– Матусю. – Вероніка розцілувала бліде обличчя матері. – Тепер у нас усе буде добре! Ти чула, що станеш бабусею?
Жінка показала очима: «Так».
– Слава Богу! – Вероніка перехрестилася. – Бог почув мої молитви. Тепер, матусю, тобі треба відпочити, щоб набратися сил. Спробуй заснути.
Вероніка поправила ковдру й вийшла, побачивши, що мати прикрила очі. Окрилена зміною, Вероніка побігла до мами Кіри.
– Тітко Валю, мамі стало краще! – випалила вона на одному подиху.
– Слава Богу, – зітхнула жінка, – бо я побачила у вікно, що ти до нас біжиш, і вже злякалася.
– Вона одужає,
