Вероніка думала інакше. Мама таки мала рацію, залишивши для своєї могили місце поруч із батьком, який був її єдиним чоловіком, її вічним коханням і болем одночасно. Тепер вони назавжди разом. Тіла` тут, а ду´ші там. Вероніка підняла голову, немов намагаючись віднайти в безхмарній блакиті неба душі своїх рідних людей.
– Ходімо додому, – сказав Назар, обійнявши її за плечі.
Вероніка поцілувала портрети мами й тата. Хотілося впасти на могили й розридатися, але вона стримала себе. На руках чоловіка спав її син, онук її батьків, який потребував турботи й молока.
– Ви завжди зі мною, – сказала Вероніка, зачиняючи огорожу.
Вона на мить затрималася і знайшла в собі сили всміхнутися. Якщо батьки її бачать, то не хотілося б, щоб помітили сльози, які заблищали в очах.
Увечері Зірку впустила у двір тітка Валя.
– А-а-а, ви вже приїхали, – сказала тітка Валя, поцілувавши Вероніку. – А я думаю, хто це відчинив хвіртку?
– А де ж Уля? Я її ще не бачила, – запитала Вероніка.
– Я вже три тижні господарюю у вас, – зітхнула сусідка.
– То де ж Уля? – стривожилася Вероніка.
– Не хотіла тобі казати, та, видно, доведеться. – Жінка втерла фартухом піт на обличчі. – Поїхала Уля виписуватися та забрати медичну картку, а потім подзвонила й сказала, що прихворіла й потрапила до лікарні. Ось уже третій тиждень від неї ні слуху, ні духу. Може, народила вже? – Тітка Валя стенула плечима.
– А я ж бо й думаю: щось не видно її, – задумливо промовила Вероніка.
– Приїде. Куди їй подітися? Крім тітки Тоні, у неї нікого немає, – сказала сусідка.
Тітка Валя поспішила додому, а Вероніка пішла доїти Зірку. Корова не забула її. Вона довірливо потерлася мордою об плече Вероніки. Дівчина обняла корову за шию, чмокнула її в «зірочку» на лобі й сказала:
– Спасибі тобі, Зіронько.
У корівнику приємно пахло сіном, молоком і тілом Зірки. Усе таке знайоме й рідне! На мить Вероніці здалося, що все як раніше. Зараз вона принесе в дім відро з парним молоком, а мама подасть випрану марлю.
– Ціди молочко, донечко, – скаже.
Вероніка не помітила, як сльози самі закапали з очей. Зірка, відчувши настрій господині, притихла і не поворухнулася, аж поки Вероніка не здоїла її до кінця.
Розділ 16
Рано-вранці Вероніка виганяла корову на пасовище, коли її погукала тітка Тоня.
– Вероніко, це ти? – запитала сусідка, примруживши очі.
– Здрастуйте, тітко Тоню, – відгукнулася Вероніка. – Так, це я. Ви щось хотіли?
– Підійди ближче, треба поговорити, – попросила старенька. Вона намацала лавку біля свого паркана й присіла.
Вероніка примостилася поруч.
– Вам потрібна моя допомога? – спитала вона в сусідки. – Так я завжди готова.
– Уля вчора ввечері приїхала додому,
