допивайте, – м’яко наполіг доктор Феррейра. – Молодчина.
Голос у нього був теплий, як ковдра на ліжку, й Офелія подумала – чого було мамі не закохатися у такого чоловіка? Він нагадував їй покійного батька. Трошечки.
Дівчинка щойно присіла на краєчок ліжка, як у кімнату зайшла Мерседес.
– Ви потрібні йому внизу, – сказала вона докторові Феррейрі.
Йому. Ніхто не називав його на прізвище. Відаль. Ніби камінь кинули у вікно, і кожна буква – то уламок розбитого скла. Capitán. Так вони майже всі його називали. Але Офелія все одно вважала, що «Вовк» пасує йому найбільше.
– Обов’язково покличте мене в разі потреби, – велів лікар матері, закриваючи саквояж. – Байдуже, чи вдень, чи вночі. Ви або ваша юна медсестра, – додав він, усміхнувшись Офелії.
І пішов услід за Мерседес, а дівчинка вперше лишилася наодинці з матір’ю у цьому старому домі, пропахлому холодними зимами та сумом людей давноминулих віків. Їй подобалося лишатися з матір’ю тільки удвох. Завжди подобалося, а тоді з’явився Вовк.
Мати потягнула її за руку до себе.
– Моя юна медсестра, – вона охопила доньчину руку з утомленим, але щасливим усміхом. – Зачини двері та загаси світло, cariño[4].
Хоч і під маминим боком, Офелія боялася спати в цій дивній кімнаті, але зробила, як велено. Вона вже бралася за дверну защіпку, коли помітила, що лікар із Мерседес спинилися перед сходами. Її вони не помітили, й Офелія не хотіла підслуховувати, але не могла не прислухатися. Слухати… зрештою, саме в цьому полягає дитинство. Дізнаватися дорослі секрети – це те саме, що дізнаватися про дорослий світ. І як у ньому вижити.
– Допоможіть, лікарю! – шепотіла Мерседес. – Ходіть зі мною до нього. Рана на нозі не гоїться. Йому гіршає.
– Це все, що я зміг дістати, – тихо відповів доктор Феррейра і простягнув жінці маленький згорточок у коричневому папері. – Мені шкода.
Та взяла згорточок із таким відчаєм на обличчі, що Офелія аж злякалася. Мерседес здавалася такою сильною, ніби здатна захистити її у цьому домі, повному самоти та привидів минулого.
– Capitán чекає на вас у кабінеті, – Мерседес розправила плечі й відвернулася.
Доктор Феррейра спускався сходами, і кроки його були важкі, ніби обтяжені провиною, що він покидає Мерседес у такому відчаї.
Офелія заклякла на місці.
Таємниці. Вони додають світові темряви, але й будять бажання шукати істину…
Дівчинка так і стояла перед прочиненими дверима, коли Мерседес повернулася до неї обличчям. Очі жінки перелякано розширилися, щойно вона помітила Офелію, і вона швидко сховала згорточок під шаллю. Тільки тепер ноги нарешті послухалися Офелію, і вона відступила в кімнату й защепила двері. Хай би Мерседес просто забула, що її бачила.
– Офеліє! Ходи сюди! – покликала з ліжка мати.
Принаймні вогнище у каміні хоч якось освітлювало темну кімнату, разом із двома мерехтливими свічками на
Серденько (ісп.).
