Хворів. Уперше лава здавалася занадто жорсткою для спини, але лягти в ліжко, в якому спали вони раніше з дружиною, не хотів. Боявся, що з ліжка йому вже не встати. Надвечір шостого дня почув чийсь гучний крик. Виглянувши у віконце, нікого не побачив. Вийшов надвір.
Дзвін гудів неголосно й монотонно, ніби втомився.
– Гей, є хто? – знову закричав хтось з боку воріт.
Іван Тимофійович квапливо попрямував на голос, на перший незнайомий голос, почутий у своєму житті. «Хто ж це сюди?» – стривожено думав він.
– Та є тут хто? – знову запитав голос, цього разу вже тихіше і, здавалося, перелякано.
Підійшовши до воріт, Іван Тимофійович зупинився. Поряд із ним зупинилися Володимир і Андрій, через хвилину підбіг Микола.
Перед ними стояв невисокого зросту немолодий чоловічок у військовій формі. Перед ним – візок на одному дерев'яному колесі, а на ньому якісь круглі плоскі предмети й мішок.
– Хазяї? – запитав він і зробив крок убік од візка.
Іван Тимофійович помітив, що у незнайомця одна нога дерев'яна.
– Що це за село? Як називається? – запитав незнайомець.
– Ніяк, – відповів Іван Тимофійович. – Скит це.
– Сектанти, чи що? – спохмурнів прийшлий.
– Християни, – відповів Іван Тимофійович. – А ви ж бо ким будете?
– Інвалідом буду. На прізвище – Кортецький, – гордо відрекомендувався чоловік у військовій формі. – А ви чому не на війні?
Сини здивовано подивилися на батька.
– З ким? – здивовано запитав Іван Тимофійович.
– Ну як же, у Батьківщини стільки ворогів: фашисти, японці, фіни. Вся країна воює…
– Зараз?! – вирвалося в Андрія.
– Так… – сторопіло відповів інвалід. – А ви що, не знаєте?
– Ми вже давно від світу віддалилися… – пояснив Іван Тимофійович. – Яка хоч там влада зараз?
– Яка-яка… – загальмовано забубонів Кортецький, дивлячись на свою дерев'яну ногу.
– Ні, ну яка ж… – не вгамовувався Іван Тимофійович. – Якщо ті, що раніше були…
– Коли любиш Батьківщину – влада не має значення! – твердо відрубав інвалід. – Я, може, теж владу не люблю, але заради Батьківщини сюди ось забрався! Ці штуки притягнув, аби всі знали, яка вона, правда, сьогодні… – І він кивнув на візок.
– А що це? – поцікавився Андрій.
– Відступися з дороги, секто! – незлобиво буркнув Кортецький і, взявшись за візок, заходився штовхати його у ворота.
Іван Тимофійович і сини відступилися.
Інвалід, жваво орудуючи дерев'яною ногою, проштовхнув візок до першого будинку, там зупинився й озирнувся на місцевих жителів.
– Чого стали! – крикнув він. – Ідіть сюди, дорогу покажете!
Іван Тимофійович поволі попрямував до прийшлого.
– Куди тобі дорогу? Немає тут ніяких доріг! – сердито відповів Іван Тимофійович.
– У тайзі
