тривога збадьорила його. Ще не розуміючи причини свого переляку, він увімкнув «світлячок». Прислухався. Почув скрип дерев'яних бортів кузова.
Ось що його здивувало і насторожило! Ніколи раніше він не чув цього скрипу. Не тому, що борти раніше не скрипіли. Просто шум мотора завжди заглушував інші шуми, але зараз мотор мовчав…
Шофер смикнув угору ручне гальмо.
– Ех, дороги, холод та туман… – замугикав уві сні Горич.
– Прокинься! – шофер шарпнув його за плече. – Приїхали.
Той протер очі.
– Тихо як!
– Так, – кивнув шофер. – Голосно вже не буде: бензин закінчився.
– Так що, далі не поїдемо?
– Ну чому?! Ми вже години дві їхали без мотора. Напевно, з гори котились. Отже, якщо нахил збережеться – так і далі поїдемо.
– З гори котилися?! – Горич замислився. – Тоді дай Боже, щоб цей нахил не кінчався…
Не змовляючись, вони вийшли з кабіни.
Шофер потупав черевиками по землі, дивуючись із її твердості й неподатливості.
– Їсти хочеться… – признався Горич.
– Сухарі в ящику з інструментом, – сказав шофер, забираючись у кузов.
– Ти пам'ятаєш, у якому кінці неба була Мала Ведмедиця?
Шофер цього не знав. Зірки він пам'ятав, бачив їх часто на небі в довоєнний час, але відколи все почалося, забув не лише про них, але й про всі природні світила.
– Кинь сірники! – крикнув він Горичу.
Коробка впала на брезент, під яким лежав контужений пасажир.
Загорівся сірник. Шофер зсунув брезент і освітив обличчя пасажира.
Вогник затремтів у руці над пожовклим обличчям.
– Помер, – сказав шофер, кинувши сірника за борт машини.
Горич промовчав, переминаючись з ноги на ногу. Потім вичавив із себе: «Земля дуже тверда».
– Дивно, – вів далі він. – А я ж і забув про те, що він із нами. Думав, що вдвох їдемо…
– І я забув, – признався шофер. – Я зараз увімкну світло.
Він клацнув тумблером прожектора й завмер. Під склом зародилась іскорка й почала розсіювати внутрішній морок. Шофер дивився на неї не моргаючи. Очі боліли, сльозились, але він не відводив погляду від світла, що повільно зароджувалось.
Хвилин через п'ятнадцять прожектор нагрівся і стовп світла неспішно почав підніматися вгору.
Темрява відступилась, у машини з'явилися контури. Горич побачив землю під ногами й сів навпочіпки. Погладив її долонею, підніс долоню до очей, дмухнув… Потім поглянув на постать шофера, чітко підсвічену прожектором.
– Тихо як! – знову здивувався Горич.
– Давай знімемо його! – прошепотів шофер.
Горич став на колесо, заліз у кузов. Відсунув із обличчя пасажира брезент і застиг, дивлячись у розкриті очі померлого.
– Він
