ж саме це не намагаються робити радикали? Хіба вони не намагаються струснути речі, щоб захопити владу?“
„Вони думають, що саме це й роблять. Насправді ж творять нових екстремістів, нових радикалів і продовжують старий процес“.
„А як із тими радикалами, що помічають складність і так наближаються до тебе?“
„Це не радикали. Це суперники в боротьбі за лідерство“.
„І що з ними робити?“
„Перетворювати на своїх союзників або вбивати. Таким є прообраз боротьби за лідерство на базисному рівні“.
„Так, а що з месіями?“
„Як мій батько?“
Цьому Дунканові не подобається таке питання. Знає, що надто специфічним чином я і є мій батько, можу говорити його голосом і від його імені, ця пам’ять є точною, нередагованою і неуникною.
Він неохоче говорить: „Що ж… якщо ти хочеш“.
„Дункане, я – це всі вони, і я це знаю. Ніколи не було справді несамолюбних бунтівників, лише гіпокрити – свідомі чи несвідомі, однаково“.
Це будить осине гніздечко моїх предківських пам’ятей. Дехто з них так і не позбувся переконання, що вони й лише вони мають ключ до всіх проблем людства. Що ж, я сам такий. Можу їм навіть поспівчувати, кажучи, що їхня поразка – демонстрація неправоти.
Проте я змушений їх заблокувати. Немає сенсу надавати їм помешкання. Тепер вони лише болісні спогади… як цей Дункан, що стоїть переді мною з лазерострілом…
Великі підземні боги! Піймав мене при дрімоті. Тримає лазеростріл у руці, прицілившись мені в обличчя».
– Ти, Дункане? Теж мене зрадиш?
Et tu, Brute?[2]
Кожен нерв Лето напружився в повній готовності. Відчув, як засмикалося його тіло. Плоть хробака мала власну волю.
Айдаго глузливо заговорив:
– Скажи мені, Лето, скільки разів я мушу сплачувати борг вірності?
Лето розпізнав внутрішню суть питання: «Скільки мене було тут?» Дункани завжди хотіли це знати. Усі Дункани питали про це, і жодна відповідь їх не вдовольняла. Сумнівалися.
Найсумнішим Муад’Дібовим голосом Лето спитав:
– Хіба ж ти не пишаєшся моїм поклонінням, Дункане? Невже ти ніколи не замислювався, щó в тобі змушує мене постійно прагнути твоєї компанії впродовж століть?
– Бо ти знаєш, що я найдурніший із дурнів!
– Дункане!
Розлючений голос Муад’Діба завжди безвідмовно розбивав Айдаго на друзки. Хоч Айдаго знає, що Лето володіє силами Голосу так, як це недоступно нікому з Бене Ґессерит, можна було передбачити, що він похитнеться від самих лише звуків. Лазеростріл загойдався в його руці.
Цього вистачило. Лето стрімко жбурнув себе й скотився з повозу. Айдаго ніколи не бачив, щоб він так покидав повіз, навіть не підозрював, що це можливо. Лето потрібні були тільки дві речі – реальна загроза, яку могло відчути тіло хробака, і вивільнення
І ти, Бруте? (
