службу – усі шанобливо поступаються дорогою. А за спиною незмінно чується: «Йде закаспієць!» Адже саме там, за Каспійським морем, ще до цієї війни стріляли і служба легкою не була. Не те що на Дону, Кубані й навіть на Кавказі, де в останні роки і справжнього абрека[46] не знайти.
Кубанці, що служили за Каспієм, виділялися цим білим кантом серед братів-кубанців, на шароварах яких був нашитий малиновий кант[47]. На чорних шароварах отаманової команди і не скажеш, якого кольору кант. Чи то червоний, чи то малиновий, чи то рудий, чи ще якогось іржавого кольору. І все ж кант був у всіх. Адже вони не зайшлі якісь, не чужинці, а козаки!
Скоро, вже зовсім скоро Кавказький фронт прикраситься червоними, жовтими, світло-синіми, малиновими лампасами[48] – гордістю козака! Зберуться козаки всіх одинадцяти козацьких військ, пишаючись своїми кольоровими смугами на шароварах, та як вдарять! Кине тоді турок ці величаві гори і дасть драла аж до стін стародавнього Константинополя, щоб там на колінах просити прощення за багатовікове гноблення православ’я і за сльози мільйонів викрадених у рабство слов’ян і слов’янок.
Коли загін скупчився навколо отамана, Юхим Олексійович велів:
– Бурсаче, подай мою торбинку.
Присівши спинами в коло, пластуни уважно оглядали сіро-попелясті гори – і при цьому з усмішкою в пишні вуса зиркали на те, як, чортихаючись, їхній старший, їхній Батя, їхня більш ніж рідна душа перевтілювався в «його високоблагородіє».
Навіть здивувалися – вперше за двотижневе поневіряння по вокзалах, дорогах і гірських стежках, – побачивши на Кулі новеньку сіру офіцерську черкеску зі срібними погонами з малиновим просвітом і з чотирма зірочками на кожному. Чоботи залишив Юхим Олексійович випробувані, напустивши на халяву чорного кольору шаровари. Під той напуск вставив у правий чобіт нерозлучну для пластуна нагайку. А як же без неї?! Всяке буває. Хоч би на коня скочити. А без нагайки чужий кінь – неслух. Ніж не підмога проти кількох ворогів – а нагайка важливіша. І якщо патрони скінчилися – нагайка пращею стає. Влучне око і сильна рука в цьому випадку надійніші навіть за безвідмовний наган.
А коли Юхим Олексійович затягнув у чарочку на талії срібний пояс і прикрасив його чудовим кинджалом з руків’ям зі слонової кістки, кум Чупа не витримав:
– Одягнувся – ніби в гості до куми йти вздовж всієї станиці.
– Так… То він на пісні до панянок місцевих зібрався, – не втримався і богатир Цвешко.
Пластуни, тамуючи сміх, закректали й зафиркали.
– Е-е-е-ей! – докірливо протягнув Батя. – Косими до хати рідної повернетеся. На гори й каміння дивіться. А мене завжди перед собою побачите. Усі повернетеся до хат. І не косими, а з орденами і приварком грошовим. А поки що на війні потрібно бути косим: одне око – на ворога, друге – на батька-отамана. Піду в табір з Бурсаком. Добре, що він поки що не обносився. А ви подалі тримайтеся. А то подумають вартові на річці, що ви – абреки якісь, а
Абрек – людина, що втекла в гори, живе поза владою і законом, веде партизансько-розбійницький спосіб життя; спочатку – кавказький горець, вигнаний родом, зазвичай за вбивство.
Лампаси нашиваються на зовнішні бічні шви штанів шириною в обробці 6,6 см. Краї лампасів загинаються всередину і прострочуються ниткою відповідного кольору. У кубанських і терських козаків замість лампасів кант завширшки 1—1,5 см. Лампаси і канти – невід’ємна частина козачого однострою, навіть у мирний час. Чужим носити штани з лампасами і кантами суворо заборонялось.
На жаль, авторові роману не вдалося встановити, як називався лампас у козаків. Саме слово прийшло до нас з німецької мови, а до неї, мабуть, з французької, де вже в Х столітті означало техніку нашивки. Цей почесний знак станової приналежності воїнів з’явився ще в стародавні скіфські часи, коли переможець витирав меч або кинджал об свої штани. Ця смуга запеченої крові на боці штанини вказувала на доблесть воїна – скількох ворогів він особисто зарубав. Від скіфів цю манеру запозичили готи, гуни, а через них і вікінги.
