звитягу.
– Гаразд, ходімо, – махнув рукою Дмитро Пантелійович.
Стежинок немає. Комиш і кущі не зламані. На них густа серпнева павутина, що навіть найдужчий порив вітру не зірве. Тиша, пустка, дикість… Ні сліду людського! Тільки й того, що димок солодкий та запахи, від яких кишки до шлунку підтягуються.
Підійшли козаки до вогнища, розкладеного в колі з найдревнішого каменю. Заглянули по черзі, зі старшинства починаючи, на жирну каламуть юшки у клубах пари й не здивувалися тому, що на білому полотні чотири ложки дерев’яні викладені. Та ще гірка сухарів, чорних як торф. Та ще штоф горілки з чотирма михайликами.
– Бач який, чортяка старий! – захоплено прошепотів Федір.
– Усе знає. Все чує. Все бачить. Що дідові очерет… та зарості… Чайкою над водою пролітає, вужем у траві в’ється, сірим вовком слід почує…
– Не місце тут спектаклі згадувати! – суворо пробасив отаман, перериваючи художній голос Миколи. Озирнувся Дмитро Пантелійович і, скинувши кубанку, низько вклонився: – До тебе дід від станиці… тобто куреня нашого Полтавського. Прийми слово козацьке.
Зашепотів праворуч очерет, хитнув над ним гілками дуб віковий, і птах бугай сердито озвався. І тут-таки тріснув очерет під вагою чогось, що наближалося під тривожне квакання велетенських жаб…
– Ну, чого роти роззявили? Як пів сраки за кущем побачили!
Здригнулися козаки і, щоб обличчя поправити, нарочито повільно повернулися на голос за спинами. Повернулися і вклонилися, кубанками в руках трави торкнувшись.
– Давно того не чув, – усміхнувся отаман.
– Таке кажуть, коли щось погано видно чи зло виглядає. Те зі старовини, – прошепотів розумник Микола.
– Цить! Сам знаю, – прошипів на те Дмитро Пантелійович.
І дідок гостям вклонився. При цьому його довжелезні сиві вуса й чуб так само трави торкнулися.
Помовчали, як годиться від старих запорозьких звичаїв. Козаки кубанки в руках бгають. Дід праве око заплющив, а лівим по гостях неспішно бродить. Потім, щось згадавши, розплющив широко обидва ока, голосно засміявся та й став бити долонями по своїх оголених колінах.
– Собаці кістку, дідьку дулю, а гостям оковитої! Сідайте, козаки, де стоїте. А перед тим, Федьку, став у ногах юху. А ти, Миколко, будеш за джуру. Розливай та подавай!
Сам дід, не соромлячись своїх голих ніг, але прикривши сором довгою, майже до колін, старою полотняною сорочкою, сів по-турецьки там, де стояв. Він першим випив наповнений Миколою михайлик і першим зачерпнув із казанка бурштинової юшки. За ним і гості. Після третього михайлика дід задоволено кивнув і подивився на отамана.
– Кажи, Дмитре, сину Пантелія!
Крякнув отаман, як і щоразу, коли з чиновницької великоруської мови переходив на чисту українську. Це у себе в станиці він був господарем свого слова. З начальством і заїжджими чинами, а також при
