режим ні в якім разі не можна. Він мусить негайно себе виправдати – інакше будуть неприємності.
Але сестру несподівано перебив метранпаж.
– Це кричали вони! – сказав він, роблячи наголос на «вони», і махнув рукою в Майїн бік.
– Що? – зробила здивовані очі Майя.
– Нічого! – спокійно сказав Карно, і потім раптом спитав, звертаючись до анарха: – А що то у вас лежить у кишені?
– Ну? – скинув очі анарх.
– Я питаю: що то у вас лежить у кишені?
Анарх зиркнув на свою кишеню й тут же почервонів.
Проходячи повз загороджений молодняк, він зірвав три яблука, що їх хотів дати Хлоні. Тепер Карно його несподівано поставив у таке становище, ніби він тільки те й робить, що нищить заборонений молодняк.
– Яблука, – сказав він і витяг їх.
– Яблука ж заборонено рвати, – кинув метранпаж і перевів свій іронічний погляд на Майю.
До цього часу анарх жодного разу не говорив із Карно. І тепер йому раптом здалося, що метранпажів голос він уже десь чув. Анарх навіть пам’ятає: саме такий упертий, повний безсмертного сарказму, з гаркавим акцентом.
Сестра здвигнула плечима й одійшла від койки. Наступила ніякова мовчанка. Майя вперто дивилася на метранпажа, останній – іронічно – на неї. Анарх похилив голову на плече й теж мовчав. І, коли б не дідок, що підсів до нього, він мусів би кудись одійти.
Дідок нахилився до анархового вуха й знову пошепки говорив якусь нісенітницю про Річардсона, про сентименталізм. Це була одна з його улюблених тем. Потім дідок смакував так: Майя, мовляв, не біблійська Рахіль, але щось подібне. Знаєте: фосфоричний блиск, легенька хороба в очах, ніжка, знаєте, коли неловко сяде напроти без пантальонів…
– Хе… хе… Гентіменталітм?
Анарх тільки хмурився. Він завжди мовчки вислухував цю пошлятину: то в нім прокидалась у такі моменти неможлива огида й презирство до цього безсилого самця, то раптом охоплювало бажання чути слиняве белькотіння, що його він приймав, як молитву перед своїм могутнім тілом.
Тепер анарх просто не чув дідка. Він крадькома поглядав на метранпажа і з кожним поглядом усе більш находив знайомих рис у його обличчі. Один раз навіть здалося, що це його старий знайомий.
Підійшла сестра Катря. А коли прозвучав дзвінок і зашуміли хорі, підійшов психопат.
Сестра Катря зривала одуванчики й дмухала на них. Одуванчики спалахували й тут же танули. Хлоня уважно дивився на цю процедуру й ніби щось згадував.
Розмови йшли на антирелігійні теми. Дійшли нарешті до попів, до тих, що «к чорту рясу» й на партизанських коней сідали. Говорили й про інших: про святих і преподобних Онаніїв і Озаріїв. Для відомого кола й це улюблена тема. Дідок і тут подавав пошлятину. Особливо хвилювався психопат.
– Ви кажете піп? Добре! Утилізируй і попа! Нема в нетрях ячейки – хай піп агітує з амвону! І потім я думаю, – додав він, – що і в цім оновленні ікон єсть своя прелість. По-моєму, це все-таки – містика революції. Не погоджуєтесь?
Звичайно,
