серць.
…Доктор Тагабат нажав кнопку.
Тоді льокай приносить на підносі старі вина. Потім льокай іде, і тануть його кроки, віддаляються по леопардових міхах.
Я дивлюсь на канделябр, але мій погляд мимоволі скрадається туди, де сидить доктор Тагабат і вартовий. В їхніх руках пляшки з вином, і вони його п’ють пожадливо, хижо.
Я думаю «так треба».
Але Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається щось сказати. Я знаю, що він думає: він хоче сказати, що так нечесно, що так комунари не роблять, що це – вакханалія і т. д., і т. п.
Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша!
Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чітко написав своє прізвище під постановою —
– «розстрілять», – мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця, – це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. І я, главковерх чорного трибуналу комуни – нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії.
«Але який вихід?»
– Який вихід? – І я не бачив виходу.
Тоді проноситься переді мною темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час…
– Але я не бачив виходу!
Воістину правда була за доктором Тагабатом.
…Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в літери.
Я подумав: «коли доктор – злий геній, зла моя воля, тоді дегенерат є палач із гільйотини».
Але я подумав:
– Ах, яка нісенітниця! Хіба він палач? Це ж йому, цьому вартовому чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гімни.
І тоді відходила, удалялась од мене моя мати – прообраз загірної Марії, і застигала, у тьмі чекаючи.
…Свічі танули. Суворі постаті князя й княгині пропадали в синім тумані цигаркового диму.
…До розстрілу присуджено,
– шість!
Досить! На цю ніч досить!
Татарин знову тягне своє азіятське: «ала-ла-ла».
Я дивлюся на портьєру, на заграву в скляних дверях. – Андрюша вже зник. Тагабат і вартовий п’ють старі вина. Я перекидаю через плече мавзер і виходжу з княжого дому. Я йду по пустельних мовчазних вулицях обложеного міста.
Город мертвий. Обивателі знають, що нас за три-чотири дні не буде, що даремні наші контратаки: скоро зариплять наші тачанки в далекий сіверкий край. Город причаївся. Тьма.
Темною волохатою силюстою стоїть на сході княжий маєток, тепер – чорний трибунал комуни.
Я повертаюсь і дивлюся туди, і тоді раптом згадую, що шість на моїй совісті.
…Шість на моїй совісті?
Ні, це неправда. Шість сотень,
шість тисяч, шість мільйонів —
тьма на моїй совісті!!
– Тьма?
І я здавлюю голову.
…Але знову переді мною проноситься
