Пилипенкові
Із щоденника хорої: «…і стоїть той тихий осінній сум, що буває на одинокому ставку, коли не листя, а золотий дощ ізлітає з печальної білоногої берези, коли глибокою пустелею відходить голубе небо в невідомий дальній димок…» – Але я, власне, не про це. Я знаю, що наша санаторійна зона могла б бути прекрасним матеріалом для повісти. Головними героями можна вважати: анарха (саме анарха, не інакше, і ми не помилились, назвавши його так: анарх без «іст» ще волохатіш, мов Махно, мов уся та вольниця, що мчить по степах диким кошмаром), Майю – це теж псевдонім – сестру Катрю й Хлоню. Я нічого не сказала про метранпажа Карно, але він не тільки для анарха, – і для мене являється якоюсь серединою між живою істотою й фантомом. Взагалі можна погодитись, що повість про санаторійну зону мала б основний недостаток: схематизм… – Але треба завше мати на увазі: санаторійна зона не театр маріонеток – це є розклад певної групи суспільства, за який (розклад) і за яку (групу) я не беру відповідальности.
Після мертвої лежанки в санаторій приходить якесь непорозуміння: женщина з «благородного» інституту, як вона каже, любила колись кадриль і басить: «Пулжалуста! Пулжалуста! Свєжії яєчки! Спеціально для здоров’я». – А втім, у неї й папіроси спеціально для здоров’я. Всього ж краму має на червінець. І лежить він у кошику. – «Так що, шановна пані, – підходить до неї якийсь хорий, – ви мені вчора дали тухлі яйця». – Женщина з «благородного» інституту здивовано дивиться: – «Хм!.. Йому ж у середину не залєзіш!» – Хлоні така відповідь завше подобається. Він купує одну крашанку й прохає миршавого дідка подержати її, поки він вийме з кишені гроші… – І так проходять дні. Основною темою санаторійного будня буває так звана «пуговка». Крутити пуговку – це крутити кохання в диких малинниках. Крутять пуговку, можна сказати, всі. Принаймні, майже всі. – «Ваш чоловік ревнивий?» – питає хтось когось. – «Ну, да!.. А що?» – «Та так!» – «Що так?» – хвилюється друга. – «Та думаю сказати, що ви з (ім’я рек) крутите пуговку». – «Я? кручу пуговку? Чи ви не збожеволіли?» – «Ні!» – «І це серйозно?» – «Так!»
– Тоді друга раптом міняє тон. – «Голубонько! Ну, що ви робите? Він же в мене зовсім «іздьоргана» людина. Це ж його остаточно уб’є. Ну, голубонько (обіймає), невже мені так і не можна ходити з мужчинами?» – «А де ви ходили? Кажіть!.. Ну?» – «…Ну, ладно… ну… ходила… ну …в ліс… ну… що ж тут такого?» – «Звичайно, нічого!» – знову спокійно каже перша. – «Я вашому чоловікові це тільки й скажу, що ви ходили з (ім’я рек) у ліс». – «Що ви кажете?» – і на обличчі другої жах. – «Та ви ж його цим уб’єте?» – «Ну, ладно!» – сміється перша. – «Я не скажу. Але – умова: не підходьте до (ім’я рек) після цієї лежанки… Добре?» – «Будь ласка! На чорта він мені здався?» – і друга робить найщиріше обличчя. Перша, усміхаючись, відходить. Тоді друга підбирає волосся й шипить крізь зуби: – «Ну, й нахалка! Шкода, що в тебе нема чоловіка!»
– …Але перша вже з (ім’я рек). – Але річ і не в цьому. Зацікавлення метранпажем доходить все-таки свого апогею. Вранці, наприклад, бачили, що до нього приходив хтось із города. Оповідають, що Карно після першої лежанки стояв у густій яблуневій зарості. Оповідають, що до нього підійшла – наче з землі виросла – фігура, очевидно другий метранпаж. Поговорили конспіративно (в цьому
