вклоняється так низько, що очі його ковзають по підлозі. Ще й усміхається на повен рот. Але він робить це тільки перед дівчатами, чоловікам він одразу ж по тому дивиться відверто в обличчя, губи зімкнені, серйозні, чим він водночас засвідчує, що оте його привітання хвилину тому – така собі, може, й кумедна, однак у всякім разі неминуча церемонія.
7 листопада. Доповідь Віґлера про Геббеля. Сидить на сцені, декорованій під модерну кімнату, так наче з одних із дверей ось-ось впурхне його кохана, щоб нарешті розпочати п’єсу. Ні, він виголошує доповідь. Про Геббелеве голодування. Складні взаємини з Елізою Ленсінґ. У школі вчителькою в нього одна стара діва, яка курить, нюхає тютюн, б’ється, а слухняних пригощає родзинками. Він повсюди роз’їжджає (Гайдельберґ, Мюнхен, Париж) без будь-якого видимого наміру. Спершу він – служник в інспектора церковної округи, ночує під сходами в одному ліжку з їздовим.
Юліус Шнорр фон Карольсфельд – малюнок Фрідріха Олів’є, він малює на схилі; який же він тут гарний і поважний (високий капелюх, схожий на приплющений клоунський ковпак із цупкими вузенькими крисами, що затуляють обличчя, довгий хвилястий чуб, очі дивляться тільки на картину, руки спокійні, на колінах – дошка, одна нога посунулася схилом трохи вниз. Та ні, це ж бо Фрідріх Олів’є, і намалював його Шнорр.
15 листопада, десята година. Я не дам, щоб мене стомили. Я вскочу в свою новелу, навіть якщо доведеться порізати собі обличчя.
16 листопада, дванадцята година. Читаю «Іфіґенію на Таурісі». У ній, за винятком окремих, вочевидь невдалих місць, висхла німецька мова у вустах чистого хлопчика справді просто-таки гідна подиву. Коли читаєш, кожнісіньке слово у вірші підноситься перед тобою на таку височінь, де воно опиняється в світлі, може, й не яскравому, однак пронизливому.
27 листопада. Бернгард Келлерман читав уголос. «Дещо з неопублікованого з-під мого пера» – так він почав. Схоже, приємний чоловік, майже сивий, їжакуватий чуб, виголений старанно, гладенько, ніс гострий, на вилицях раз у раз перекочуються туди-сюди, наче хвиля, жовна. Письменник він посередній, але окремі місця в нього виписано добре (якийсь чоловік виходить у коридор, кашляє й озирається, чи нікого нема поруч), до того ж він людина чесна й збирається прочитати все, що обіцяв, але публіка не дає, злякавшись першого оповідання про психіатричну лікарню; у нього така нудна манера читати, що слухачі, хоча дія розвивалася й досить напружено, один по одному виходили так поквапно, немовби десь поруч читали щось інше. Коли він, прочитавши з третину оповідання, примовк, щоб випити трохи мінеральної води, за двері повалив цілий гурт. Він злякався. «Зараз уже кінець», – просто збрехав він. І коли таки завершив, усі повставали, почулися сякі-такі оплески, які пролунали так, немовби всі попідводились, а хтось один залишився сидіти й ляпав у долоні сам для себе. Але Келлерман хотів читати далі, ще одне оповідання чи, може, й кілька. Та коли він побачив, що всі вже зібралися
