задоволено кивнув головою, знову узявся за рубанок. А Оксен постояв-постояв та й пішов до клуні – принести молодій мачусі оберемок соломи.
Розстелив здоровенну ряднину, набехкав соломи стільки, що вистачило б на доброго воза, підняв, граючи молодими дужими м’язами: по силі своїй Оксен пішов у діда. Ледве проліз до хати, висипав солому перед піччю, заваливши її аж по самий черінь, тихо спитав у мачухи, дивлячись собі під ноги:
– Що вам іще помогти?
Уникав називати її «мамою» – дуже вже вона молода була для цього, майже одних із ним літ. Молода, тиха й несмілива. Зверталася до батька тільки на «ви», ставала якась аж менша, коли Свирид заходив у хату, і якось боком обходила його, наче чекала, що він от-от ударить її – зіб’є важким кулачищем на землю.
Одного разу Оксен ненароком підслухав розмову. Зайшов за чимось знадвору в сіни, а двері до хати були прочинені.
– Подивись мені у вічі!
Оксен так і завмер: батьків голос. Якісь дратівливі, невдоволені нотки лунали в ньому.
– Чого ти не хочеш дивитися у вічі? Боїшся?
Оксен затамував подих, намагаючись почути, що скаже мачуха, але вона відповіла так тихо, що він нічого не розібрав.
– Та що я, вовкулака який, що ти отак тремтиш переді мною! – так болісно вигукнув батько, що в Оксена аж стиснулося серце.
З хати донісся якийсь рух: здавлений чи то стогін, чи то крик мачухи.
Кров бухнула Оксенові в голову. Не усвідомлюючи добре, що він робить, хлопець шарпонув двері, ухопився до хати та так і застиг на порозі: здушивши, убгавши у ведмежі обійми тендітне тіло мачухи, батько цілував її, широчезною долонею притискаючи маленьку голівку до свого обличчя.
Після того батько довго ховав від сина очі, а потім сказав:
– Ти от що… Ходиш – ходи, а до хати півнем не вскакуй… От оженю – сам узнаєш, як із жінкою жити!
Оксен нічого не відповів. Не міг зізнатися батькові в гріховних, темних думках, що бухали в голову, чортячими солодощами поїли серце: не раз і не два світили йому серед ночі великі мачушині очі – струмували синім теплом прямо в хлоп’ячу обпалену душу. В такі хвилини тільки диявол нашіптував йому одну й ту ж фразу: «От коли б тато померли…», – і Оксен, задихаючись від безсилого гніву на себе, від розпуки та каяття, зривався з гарячої постелі, падав на коліна – молився, молився, молився, відганяючи гріховні, спокусливі образи.
На ранок уставав з важкою головою, весь світ здавався непривітним та похмурим. Шпарко брався до роботи, щоб хоч трохи загладити свою невільну провину перед татом, вергав снопи, рубав дрова, аж свистів важкенний колун, орав, косив, так що й шкіра тріщала, та сил не вбавлялося, вони повнили, наливали молоде тіло свіжими, як весняна березова кров, соками, бродили в ньому – підбивали на відчайдушні витівки.
Одного разу, підстерігши сонного діда, Оксен підліз під піл, підважив плечима широчезну дубову дошку
