І до самісінького ранку ходив селом, як неприкаяний. Бачили люди, як підходив до подвір’я Гайдуків, довго стукав у ворота – на той стукіт і собачий розлючений гавкіт вийшов один з молодих Гайдученків – здоровенний парубійко з розкудланою чуприною. Цитьнув на пса, сердито спитав у сіріючу темряву:
– Кого там лиха година носить?
– Де батько?
Гайдученко, мабуть, одразу впізнав голос голови сільради, бо не став уже допитуватись, хто оце добивається до них, а гукнув:
– Іх нема вдома!
– Де ж він?
– Поїхали на маслобойку!
– Давно поїхав?
– Ще звечора.
Ганжа більше нічого не розпитував. Відійшов од воріт, трохи постояв та й рушив далі – вздовж темної вулиці, що наче вимерла – затуляла і вуха, і очі чорними долонями ночі: я нічого не чула й не бачила, і ви краще й не питайте мене, бо однаково не скажу.
Всією спиною відчував Ганжа сторожкі оті очі, що пильнували за ним, ладні, однак, відразу ж щезнути, щоб тільки він їх не помітив. «І отак зроду-віку: позалізають у шпарки та й витикаються звідти слимаками – і я не я, і хата не моя! Ти, сусіде, хоч сам згори, аби тільки моя хата не горіла… І в цьому – вся наша біда, наше прокляття. Бач, з кожного вікна виглядають, – знаю, що виглядають, зирять за кожним кроком моїм… отак бачили й отого палія… А спробуй-но спитати – умре, а не скаже… От і роби людям добро!» – з гіркою образою закінчив Ганжа, та відразу ж обпік спогад про те, як влетіли комнезаможі на його двір – немов не на пожежу, на смертний бій прилетіли! – і як Максим не спав – чатував на нього під хатою з Івасютиною гаківницею в задубілих руках, і як ночували три ночі в нього, аж поки він сказав: годі. І образа на односельчан потіснилася – дала місце іншому почуттю, що вмощувалося, вмощувалося та й відбилося на суворому обличчі Ганжі: розгладило теплими пальчиками зморшки, дихнуло в затужавілі очі, пом’якшило твердо стулені губи. І Ганжу вперше після пожежі потягло на куриво. Діставши кисет, він довго лаштував цигарку, а ще довше палив сірники. Сірчані голівки, торкнувшись вогнисто об коробку, з тихим шипінням зривалися, спалахували миттєвими зірочками та й гасли, ледь не долетівши до землі, а Ганжа вперто чиркав, наче затявся засвітити посеред завмерлої сільської вулиці отаку ж зірку, яка зоріла просто над його головою. І він її таки засвітив, і поніс перед собою в губах, роздуваючи упертий вогник, що зухвалою іскрою пронизував темряву.
Тільки вранці повернувся Василь до свого двору. Все, що мало згоріти, згоріло, лише сумно чорнів обпалений комин та осінній вітрисько бабрався в попелі, вишукуючи поодинокі жарини. І там, де він пробігав, сіренькими гадючками звихрювався легкий попілець, плив і осідав на пропалену землю. Гостро пахло горілим, чад ще тримався в повітрі, стояла цвинтарна тиша. Василь застиг на згарищі, широко розставивши ноги, міцно стуливши губи, а чорні насуплені очі його ятрила ледь помітна сльоза.
Ніколи
